Дік Френсіс - Фаворит

— Де саме?

— А що? Фургон уже доволі старий, дорогою стався прокол, але коням це не зашкодило, інакше Паліндром не виграв би скачку.

— Не в цьому річ. Мені доконче потрібно знати, звідки той фургон.

— Коли хочеш купити — не варто. Мотлох!

— На біса він мені здався! Де ти найняв його?

— Де й завжди. Фірма «Літлпетс» у Стейнінгу. — Він нахмурився. — Зачекай! Спершу вони казали, що всі фургони розібрано, а потім раптом дали цей, коли я згодився на будь-який.

— Хто його вів?

— Їхній постійний водій. Бурчав, що доводиться дримбати в такому курнику. Два кращі фургони саме перед змаганнями вибули з ладу, і він усю дорогу лаяв адміністрацію.

— Ти його добре знаєш?

— Не те щоб дуже, але він частенько водить наймані фургони. I завжди бурчить. Але навіщо все це тобі?

— Можливо, це має якийсь стосунок до смерті Білла, — одказав я. — Та все це поки що здогадки. Ти б не дізнався, звідки пригнали той фургон? Спитай фірму, що наймала його. Тільки не згадуй мого прізвища…

— Це дуже важливо?

— Атож.

— Тоді я завтра ж їм потелефоную.

Наступного дня, угледівши мене, Піт повідомив:

— Я запитував про той фургон. Він належить одному фермерові поблизу Стейнінга. Ось його прізвище й адреса. — Він видобув двома пальцями цидулку з кишеньки й подав мені. — Фермер возить у ньому своїх власних коней, а його хлопці скачуть на них улітку. Коли фургон не потрібний, він наймає його фірмі. Ти хотів саме це знати?

— Так, дуже вдячний тобі, — одказав я, ховаючи папірець.

До кінця змагань я розповів про дріт принаймні десяткові людей, сподіваючись, що хтось знав, навіщо його напнули.

Тепер ця звістка облетіла весь іподром.

Я повідав це огрядному Луї Панейку, фертові-букмекеру, який зрідка записував мої ставки. Він обіцяв «вичавити з хлопців усе можливе» й повідомити мені.

Я поділився з Кальвіном Боуном, професіональним гравцем у тоталізатор, що мав нюх на такі справи не гірший, ніж детектив.

Я натякнув маленькому й худющому «жучкові» — спецові по вишукуванню добрих коней, котрий годувався тим, що поставляв сумнівну інформацію всім, хто добре платив.

Я признався рознощикові газет, який смикнув себе за вуса й пропустив покупця.

Я розпатякав іподромному газетяреві, котрий за милю відчував дух сенсації.

Я роздзвонив цілому натовпові друзів Білла, Клему з вагарні, старшому конюхові…

Проте, посіявши такий густий вітер, не вловив ані пилинки. I повинен був, звичайно, пожати бурю.

У суботу вранці, коли я сидів із Сціллою, дітьми й Джоан за великим кухонним столом, уставленим наїдками, задзвонив телефон.

Підійшла Сцілла, та за мить повернулася.

— Тебе, Аллане. Не побажав назватися.

Я зайшов до вітальні і взяв трубку. Яскраве березневе сонце кидало сніп проміння на вазу з чорними й жовтими крокусами на телефонному столику.

— Аллан Йорк слухає…

— Містере Йорк, я передав вам попередження тиждень тому. Ви не бажаєте з ним рахуватись…

Я відчув, як у мене на потилиці ворушиться волосся й засвербіла шкіра. То був глухий, трохи хрипкуватий голос, не грізний і не сердитий, а як у приємного співрозмовника.

Я мовчав.

— Містере Йорк, ви мене чуєте?

— Так.

— Містере Йорк, я проти насильства. Справді, я зневажаю такі методи та всіляко намагаюсь їх уникати. Проте іноді мене змушують… Ви мене розумієте, містере Йорк?..

— Так, — одказав я.

— Коли б я полюбляв насильство, то ще на тому тижні послав би вам жорстокіше попередження. Отож даю останню можливість, аби посвідчити, як мені не хочеться вам лиха. Пантруйте своїх справ і не ставте дурнуватих запитань. От і все. Перестанете доскіпуватись, то нічого й не трапиться. — Пауза, і в голосі з'явилася погроза: — Тільки-но переконаюсь, що насильство потрібне, то знайдеться той, хто… Сподіваюсь, ви розумієте мене, містере Йорк?..

— Так, — повторив я, а сам подумав про Синка, його бридку посмішку та довгий ніж.

— Ну, тоді все. Гадаю, ви будете обачливі! Доброго ранку, містере Йорк. — Клацнуло — він поклав трубку.

Я одразу ж викликав телефоністку й запитав, чи не може вона дізнатися, хто дзвонив.

— Почекайте, — одказала вона й за хвилину: — З'єднували через Лондон, далі простежити не вдалося. Пробачте.

— Нічого. Велике вам спасибі.

— Що ви!

Я поклав трубку й повернувся до сніданку.

— Хто то був? — запитав Генрі, густо намащуючи варення.

— Та так, один… про собаку-шукача.

— Або: не лізьте з запитаннями, то не почуєте дурної відповіді, — докинула Поллі.