Дік Френсіс - Фаворит

Сенді остовпів.

— Аллан бачив?! Та це ж убивство!

Я пояснив, що вони не збиралися вбивати. Карі очі Сенді так і свердлили мене, поки я не скінчив.

— Здається, ти маєш рацію, — погодився він. — Що ж ти збираєшся робити?

— Він намагається з'ясувати, хто вони, — озвався Ден. — I ми гадали, що й ти міг би трохи допомогти. Ти не чув чогось такого?.. Ну, чи не бовкали при тобі, чому з ним так повелися?

Сенді покуйовдив своїми дужими засмаглими руками руде волосся й почухав потилицю.

— Вони здебільшого хваляться мені своїми перемогами над дівчатами та виграшами на скачках. А про майора Девідсона не було жодної розмови. Ми не дуже з ним товаришували, бо йому здалося, що то я «притримав» скакуна його приятеля… Що ж, — закінчив Сенді, лагідно всміхаючись, — може, воно так і було. У всякому разі, ми тоді з ним добре погиркались.

— Узнай, чи не чули чогось твої друзі-букмекери, — мовив Ден. — У них завжди нашорошені вуха.

— Гаразд, — пообіцяв Сенді. — Я рознесу цю чутку, а там побачимо. Тільки не зараз, бо починається заїзд і ти мусиш хоч що-небудь розповісти про оту шкапу, яку всучив мені Генрі. — Побачивши, що Ден викручується, продовжив — Чого тобі критися? Адже відомо, коли Піт підсовує її саме мені, то це така смердючка, що годі й пошукати.

— У тої кобили, — вів далі Ден, — дурнувата звичка пертися на перешкоду, ніби її зовсім немає перед нею. Ну, і, звичайно, опиняється в рові…

— Дякую, — мовив Сенді, нітрохи не збентежившись. — Я віддубасю її так, що вона кине свої звички. До зустрічі! — Й пішов у роздягальню.

Ден провів його очима.

— Ще не вродився той кінь, яким можна було б налякати цього шибайголову!

— Нерви у нього залізні! — погодився я. — Але нащо Грегорі випускати ту шкапу саме тут?

— Бо власник хоче. Сам знаєш, як це буває. Примха бундючного сноба й таке інше.

Поруч нас юрмилися тренери й власники коней. Ми вийшли. До Дена миттю підскочило двоє газетярів, щоб почути його думку про долю Золотого кубка, який розігруватимуть за два дні.

Нудно спливав час. Та ось почалися перегони. I одразу ніби засяяло сонце, загомоніли навколо глядачі, радість і сміх задзвеніли.

Сенді примусив-таки свою кобилу перескочити канаву, та вона скинула його над іншою. Він вибрьохався звідти, широко посміхаючись та лаючись на всі заставки.

Джо з'явився після другого заїзду. Він здавався не таким уже й п'яним, але ще дужче наляканим. Я безсовісно уникав його.

Ден гнався, наче диявол, і виграв чемпіонську скачку з перешкодами, вихопившись на цілу голову вперед. Піт гладив коня та ділив з власником поздоровлення болільників, що збилися біля плацу, де розсідлували скакунів. Він був такий щасливий, що не міг говорити. Дебелий, червонолиций, стояв, збивши капелюха набакир, аж лисина сяяла проти сонця, й удавав, що з ним таке трапляється майже щодня, хоч кінь, який здобув перемогу, був один із найкращих, яких він будь-коли викохав.

Радість його була така бурхлива, що, коли всі ми вишикувались на огляд перед любительським заїздом, Піт навіть забув кинути звичний жарт, що Паліндром може скакати задки не гірше, ніж уперед. I коли я, за його ж порадою, причепився у хвіст до Ірландця, то, як той не крутив, першу перешкоду, ми взяли разом, а за п'ятдесят ярдів до фінішу я таки обігнав його. Піт полегшено зітхнув і заявив, що в нього сьогодні чудовий день.

Я ладен був цілувати його — адже теж неймовірно радів. Хоч дома, в Родезії, я виграв уже не одну скачку й десь близько тридцяти після свого переїзду до Англії, це була моя перша перемога в Челтенхемі. Я почував себе наче п'яний, ніби вже хильнув шампанського, яке чекало нас у роздягальні, за звичаєм припасене для обмивання рекордів. Паліндром здавався мені найкращим і найрозумнішим скакуном у світі. Я ніби в повітрі поплив до вагів, перевдягнувся й довго ще був на сьомому небі, навіть коли вийшов назовні. Похмурий настрій, здавалося, був у мене тисячу років тому. Од щастя я, наче той хлопчик, міг би стояти на голові. Таке цілковите й безмежне задоволення собою рідко буває, і мені раптом захотілося, щоб батько був тут і поділив мою радість.

Трагедія Білла відсунулася геть, але тому, що я раніш поставив собі це важке завдання, — закрокував до стоянки фургонів.

Там була страшенна тиснява. Адже сьогодні в кожному заїзді брало участь двадцятеро коней і сюди з'їхались усі фургони, які тільки вдалося найняти. Я вештався між ними, наспівуючи якусь пісеньку, й зрідка поглядав на номери.