Джон Карр - Безтілесна людина

— Убивство, — відповів Хедлі. — Тримайте біля нього доглядальницю, і, якщо він щось скаже, хай усе записує, слово в слово. — Коли лікар пішов, Хедлі вирвав аркуш із свого записника, щось написав на ньому й звернувся до Менгена: — Заспокоїлись? Гаразд. Я хотів би, щоб ви подзвонили в поліційний відділок на Хантер-стріт, а вони зв'яжуться з Скотленд-Ярдом. Якщо спитають, розкажіть їм, що сталося. Доктор Уотсон хай їде до лікарні за цією адресою, а решта — сюди.

У дверях нерішуче тупцяв низенький і худий молодик. Ремпол добре бачив його кістляве обличчя, великий рот, копицю рудого волосся й темно-карі очі за товстими скельцями окулярів у золотій оправі. З манери говорити — монотонно, показуючи рідкі зуби за рухливими губами, нахиляти голову, немов звіряючись із нотатками, а підвівши її, дивитися поверх голів тих, хто його слухав, молодика можна було прийняти за бакалавра технічних наук, якому близька платформа соціалістів, і в цьому не було б помилки. Вираз жаху на його обличчі вже зник, і воно стало зовсім спокійним. Сплівши пальці рук, молодик легенько вклонився і з гідністю сказав:

— Я Стюарт Мілз, секретар… цебто був секретарем професора Грімо. — Він обвів поглядом кімнату. — Можна запитати, що із… злочинцем?

— Поки ми гадали, що йому нікуди подітись, він, мабуть, утік через вікно, — відповів Хедлі. — А тепер, містере Мілз…

— Пробачте, — перебив його Мілз, — він був, мабуть, незвичайною людиною, якщо зробив це. Ви оглянули вікно?

— Він має рацію, Хедлі, — озвався доктор Фелл, важко дихаючи. — Знаєте, ця справа починає мене непокоїти. Якщо він не вийшов через двері…

— Не вийшов, — знову сказав Мілз, усміхнувшись. — Я — не єдиний свідок. І я бачив усе від початку до кінця.

— … тоді, щоб вийти звідси через вікно, він мав бути легший за повітря, — закінчив свою думку доктор Фелл. — Гм. Почекайте! Краще спершу обшукаймо кімнату.

В кімнаті вони нікого не знайшли. Потім Хедлі, щось буркнувши, відчинив вікно. Незайманий сніг укривав знадвору підвіконня до самої рами. Ремпол вихилився з вікна й подививсь довкола.

На заході яскраво світив місяць, і всі деталі виступали чітко, мов вирізьблені з дерева. До землі було добрих п'ятдесят футів. Рівна кам'яна стіна була волога. Вікно виходило на задній двір, обнесений низькою огорожею і схожий на решту задніх дворів у цьому ряду. Сніг у дворі, як і в сусідніх дворах, теж лежав, скільки було видно, незайманий. Нижче в стіні вікон не було взагалі. До найближчого вікна на цьому самому поверсі, у залі ліворуч було не менш як тридцять футів, до вікна праворуч, у сусідньому будинку, стільки ж. Перед очима лежали прямокутники задніх дворів тих будинків, що виходили фасадами на площу. Найближчий із них стояв за кількасот ярдів. І, нарешті, над вікном, на п'ятнадцять футів нижче від даху, проходив гладенький кам'яний жолоб. Ні втриматись за нього рукою, ні прикріпити вірьовку було неможливо.

— Все одно це так, — мовив Хедлі. — Ось погляньте! Уявімо собі, що злочинець спочатку прив'язує вірьовку до димаря чи до чогось іншого — так, щоб вона вільно звисала поруч із вікном, — потім убиває Грімо, вилазить по вірьовці на дах, відв'язує її й зникає. Певен, що на доказ цьому ми знайдемо там багато слідів. Отож…

— Отож, — знову втрутився Мілз, — я мушу сказати, що там слідів немає.

Хедлі обернувся. Відвівши погляд від каміна, Мілз нібито спокійно, з рідкозубою усмішкою на обличчі, дивився на них, хоча в погляді його промайнула тривога, а на чолі виступив піт.

— Бачте, — вів далі Мілз, підвівши вказівного пальця, — коли я збагнув, що чоловік із фальшивим обличчям зник…

— З яким обличчям? — перепитав Хедлі.

— З фальшивим. Пояснити?

— Поки що не треба, містере Мілз. Потім побачимо, чи буде в цьому потреба. То що ви казали про дах?

— Розумієте, там немає ніяких слідів, — відповів Мілз, широко розплющивши очі. Це була ще одна його риса — дивитися й усміхатися, навіть якщо для цього й немає видимої причини. Він знову підніс пальця. — Повторюю, джентльмени: дізнавшись, що чоловік із фальшивим обличчям зник, я чекав для себе прикрощів.

— Чому?

— Тому що я стежив за цими дверима й можу заприсягтися: звідси ніхто не виходив. Отже, висновок. Він зник або за допомогою вірьовки на дах, або через димар і теж на дах. Це аксіома.

— Он як? — стримано запитав Хедлі. — І що ж далі?

— В кінці зали, яку ви бачите, тобто, яку можна побачити, якщо відчинити двері, — провадив далі Мілз, — моя робоча кімната. Звідти двері ведуть на горище, де є люк на дах. Піднявши люк, я бачив, що сніг на даху незайманий, на ньому немає ніяких слідів.