Джон Карр - Безтілесна людина

— Я Ернестіна Дюмон, — сказала жінка. — Прийшла допомогти вам знайти вбивцю Шарля. — Вона говорила майже без акценту, але глухо, трохи ковтаючи слова. — Я не могла прийти… відразу. Я хотіла поїхати з ним до лікарні, але лікар мені не дозволив. Він сказав, що зі мною захоче поговорити поліція. Гадаю, це потрібно.

Хедлі підвівся й запропонував їй свій стілець.

— Будь ласка, мадам, сідайте. Ми дуже хотіли б вас послухати. А поки що прошу вас уважно послухати містера Мілза, і якщо у вас виникне бажання…

Мадам Дюмон мерзлякувато повела плечима, і доктор Фелл, який уважно спостерігав за нею, вайлувато пішов зачинити вікно. Потім вона поглянула на вогонь у каміні, що ледве жеврів під купою згорілого паперу, кивнула головою Хедлі на знак того, що все зрозуміла, байдужно подивилась на Мілза й, болісно всміхнувшись, промовила:

— Так, звичайно. Він славний хлопець і мас добрі наміри. Правда ж, Стюарте? У кожному разі розповідайте далі, а я… я послухаю.

Мілз не виказав невдоволення, тільки кліпнув повіками й поклав одну на одну руки.

— Коли віщунці подобається так вважати, то я не заперечую, — сказав він. — Але я, мабуть, розповідатиму далі. На чому я… е-е… зупинився?

— Ви сказали, що професор Грімо, побачивши відвідувача, запитав: «Бога ради, хто ви?» Що було далі?

— А, так. Він був без окулярів, вони висіли на шнурку. Без них професор бачив погано, і в мене склалося враження, що він прийняв маску за справжнє обличчя. Не встиг професор надіти окуляри, як незнайомець зробив швидкий рух уперед, і я й незчувся, як він уже був у дверях. Професор ступив йому назустріч, але незнайомець його випередив, і я почув, як він засміявся. Коли він був уже в кімнаті… — Мілз замовк, явно збентежений. — І це викликає найбільший подив. У мене склалося враження, що мадам Дюмон, хоча й відступила була до стіни, зачинила за ними двері. Пригадую, вона взялася рукою за кулясту дверну ручку.

— Що ви хочете цим сказати, юначе? — спалахнула мадам Дюмон. — Думайте головою, що говорите! Гадаєте, я б залишила його з Шарлем самого? Шарль сам зачинив двері й замкнув їх ізсередини.

— Хвилиночку, мадам. Це правда, містере Мілз?

— Я хотів би, щоб ви мене правильно зрозуміли, — протягом мовив Мілз. — Я лише намагаюся пригадати всі подробиці й навіть свої враження. Я нічого цим не хотів сказати. Згоден, він справді, як твердить віщунка, замкнув двері зсередини.

— Послухайте! Він ще й жартує! «Віщунка»! Ач який! — сердито вигукнула мадам Дюмон.

— Підбиймо підсумки, джентльмени, — усміхнувся Мілз. — Я припускаю, що віщунка була схвильована. Вона почала кликати професора й смикати за дверну ручку. В кімнаті чулися голоси, але, розумієте, я був далеко, а ви ж бачите, двері досить товсті. — Він показав пальцем на двері. — Збагнути не можна було нічого, поки через півхвилини, коли відвідувач, мабуть, скинув маску, професор гримнув на віщунку: «Ідіть геть, дурна жінко! Я сам дам собі раду».

— Зрозуміло. А вам по здалося, що він… злякався?

— Навпаки, — заперечив секретар. — Я б сказав, що в його голосі чулося задоволення.

— А ви, мадам? Ви послухались і відразу пішли собі?

— Так.

— Хай так, — поштиво мовив Хедлі, — але ж, як на мене, навіть великі жартівники не мають звички з'являтися до чужого будинку в масці й отак поводитись. Ви, гадаю, знали, що вашому роботодавцеві погрожували.

— Я слухалася Шарля більш як двадцять років, — тихо промовила жінка. Її боляче вкололо слово «роботодавець». — І не пам'ятаю, щоб він не знайшов виходу з якогось скрутного становища. Послухалася? Звичайно, послухалася. І слухалася б і далі. Крім того, ви нічого не розумієте й ні про що мене не спитали. — Вона зневажливо посміхнулась. — Але що цікаво… з погляду психології, як сказав би Шарль… Ви не запитали й у Стюарта, чому він послухався й не зняв тривоги. Ви просто вважаєте, що він злякався. Дякую за такий душевний комплімент. Будь ласка, робіть своє діло далі!

— Ви пам'ятаєте, містере Мілз, коли той високий чоловік зайшов до кімнати? — звернувся до секретаря Хедлі.

— Було десять хвилин до десятої. На моєму столику з друкарською машинкою є годинник.

— А коли ви почули постріл?

— Рівно о десятій годині десять хвилин.

— І весь цей час ви спостерігали за дверима?

— Саме так, — без вагань підтвердив Мілз і прокашлявсь. — Хоч віщунка й натякає на мою полохливість, я перший був біля дверей, коли в кімнаті пролунав постріл. Ви з'явилися відразу після пострілу й самі бачили, що кімната була замкнена зсередини.