Джон Карр - Безтілесна людина

— А протягом тих двадцяти хвилин ви чули в кімнаті голоси чи якісь інші звуки?

— Спочатку мені здалося, що я чую голоси й звуки, схожі на удари. Але ж я був далеко. — Під холодним поглядом Хедлі Мілз уже вкотре, широко розплющивши очі, хитнувся назад-вперед. На чолі в нього знову виступив піт. — Я розумію, звичайно, все, що я кажу, здається зовсім неправдоподібним. Але, джентльмени!.. — раптом вигукнув він високим голосом і підніс руку догори. — Я присягаюся…

— Це правда, Стюарте, — тихо промовила жінка. — Я можу все підтвердити…

— Одну хвилинку, мадам, — рвучко обернувшись, ввічливо зупинив її Хедлі. — Гадаю, так усе й було. Ще одне запитання до вас, містере Мілз. Ви можете якомога детальніше описати зовнішній вигляд відвідувача?

— Можу сказати напевно, що на ньому було довге пальто, линялий кашкет з якоїсь коричневої матерії, темні штани. Черевиків я не розгледів. Чуб, коли він скинув кашкета… — Мілз замовк. — Неймовірно. Не хочу бути смішним, але пригадую, що його темний лискучий чуб здавався пофарбованим, а голова була… розумієте, мов із пап'є-маше.

Хедлі, який походжав сюди-туди біля великої картини, так швидко обернувся до Мілза, що той вигукнув:

— Джентльмени, ви ж просили розповісти, що я бачив! Я й розповідаю те, що бачив. Я кажу правду!

— Далі! — похмуро озвався Хедлі.

— Незнайомець був на три-чотири дюйми вищий, ніж професор Грімо, середньої… е-е… статури. На руках у нього були рукавички, хоча в цьому я не цілком певен, руки він тримав у кишенях.

— Він був схожий на П'єра Флея?

— Ну… Так… Можна сказати «так», і можна й «ні». Я б сказав, він був вищий за Флея і не такий ставний, але присягатися не стану.

Ремпол весь час краєм ока спостерігав за доктором Феллом. Доктор Фелл, у плащі, що напинався на спині, з капелюхом під пахвою, вайлувато ходив по кімнаті, сердито штрикаючи палицею в килим. Нахиляючись так, що окуляри падали з носа, він розглядав примруженими очима картину, полиці з книжками, гагатового буйвола на столі, потім, важко дихаючи, підійшов до каміна, обдивився його, задер голову на щит угорі і з якимось особливим задоволенням став розглядати герб на ньому. Не пройшло повз увагу Ремпола й те, що Фелл весь час стежив за мадам Дюмон. Здавалося, вона його гіпнотизує. Щось жахливе було в погляді його маленьких бистрих очей, коли він позирав на жінку щоразу, як закінчував щось роздивлятися. І жінка це знала. Вона сиділа, склавши руки на колінах і намагаючись не звертати на нього уваги, але раз у раз поглядала в його бік, немовби між ними точилася невидима боротьба.

— До вас є ще одне запитання, містере Мілз, — вів далі Хедлі, — зокрема щодо таверни «Уорвік» і цієї картини. Але з цим можна почекати. Вам не важко піти вниз і запросити сюди міс Грімо та містера Менгена? І містера Дреймена, якщо він повернувся… Дякую… Ні, заждіть хвилинку! Е-е… Ви маєте якісь запитання, докторе Фелл?

Доктор Фелл, доброзичливо усміхнувшись, мовчки похитав головою. Ремпол бачив, як побіліли суглоби стиснутих пальців у жінки.

— Хто дав право вашому приятелеві скрізь заглядати? — сердито запитала вона. — Це виводить мене із себе! Це…

— Я розумію вас, мадам, — пильно подивившись на неї, сказав Хедлі. — На жаль, така в нього звичка.

— В такому разі, хто ви? Приходите в мій дім…

— Дозвольте пояснити. Я — старший інспектор карного розшуку. Це — містер Ремпол. А це — доктор Гідеон Фелл. Про нього ви, мабуть, чули.

— Атож. Я так і думала. — Вона кивнула головою, а потім, ляснувши долонею по столу, запитала: — То й що? Можна нехтувати правила пристойності? Неодмінно треба мерзнути з відчиненим вікном? Можна нарешті розпалити погонь і зігрітися?

— Знаєте, я б не радив, — озвався доктор Фелл, — поки не з'ясуємо, що за папери там спалено. Мабуть, добре було багаття.

— Чому ви такі недолугі? — з докором промовила Ернестіна Дюмон. — Чому ви сидите тут? Ви ж добре знаєте, що це діло рук Флея. Чому ви не затримаєте його? Я запевняю, що це зробив він, а ви сидите тут… — У її циганському погляді було стільки ненависті, ніби вона вже бачила, як Флей іде на шибеницю.

— Ви знаєте Флея? — урвав її Хедлі.

— Ні, ні. Я ніколи його не бачила. Я маю на увазі, до сьогодні. Але я пам'ятаю, що мені казав Шарль.

— А що він казав?

— Що, що! Той Флей божевільний. Особисто Шарль його не знав, але у Флея була манія глумитися над окультними науками. У нього є брат, — вона махнула рукою, — такий самий, як і він, розумієте? Так от, Шарль попередив, що сьогодні ввечері о пів на десяту той брат може прийти і щоб я, якщо він прийде, його впустила. Та коли о пів на десяту я забирала посуд після кави, Шарль сміючись сказав: «Коли він і досі не прийшов, то вже й не прийде». А тоді додав: «Люди з лихими намірами не спізнюються». — Вона сіла рівно й випростала плечі. — Але він помилився. За чверть до десятої пролунав дзвінок. Я відчинила двері. На ґанку стояв чоловік. Він простяг мені візитну картку й сказав: «Передайте професорові Грімо й запитайте, чи він може мене прийняти».