Джон Карр - Безтілесна людина

— Мада-ам, — протягло, носовим, мов бойовий погук, голосом звернувся він до жінки, надкусивши сигару й делікатно відкашлявся убік, — ми вас довго не затримаємо. Хочу відразу запевнити, що в мене немає найменшого сумніву в тому, що ви, як і містер Мілз, розповіли нам правду. Перш ніж перейти до справи, я доведу, що вірю вам… Мада-ам, ви пам'ятаєте, о котрій годині сьогодні ввечері перестав іти сніг?

Мадам Дюмон подивилася на нього важким, допитливим поглядом. Видно було, що про доктора Фелла вона чула.

— Це має якесь значення? Здається, десь о пів на десяту. Атож. Пам'ятаю, коли я прийшла до Шарлевого кабінету забрати тацю з посудом, то глянула у вікно й помітила, що сніг перестав. Це має значення?

— І дуже велике, мада-ам. Без цього ми маємо лише півкартини неможливої ситуації… Ви кажете цілком слушно. Пам'ятаєте, Хедлі? Сніг перестав іти приблизно о пів на десяту. Правильно?

— Правильно, — погодився старший інспектор і теж запитливо подивився на доктора Фелла. Він уже навчився не довіряти байдужному виразу на його обличчі з подвійним підборіддям. — Хай так, о пів на десяту, то й що?

— Отже, сніг перестав іти за сорок хвилин до того, як відвідувач зник із кімнати, — провадив доктор Фелл. — Цебто за п'ятнадцять хвилин до того, як він з'явився у цей будинок. Правильно, мада-ам? Е-е… Він подзвонив біля вхідних дверей за чверть до десятої? Гаразд. Правильно… Далі, Хедлі, ви пригадуєте, коли ми сюди приїхали? Ви звернули увагу, що до того, як ви, Ремпол і юний Менген увійшли в будинок, на східцях і навіть на тротуарі перед східцями ніяких слідів не було? А я пам'ятаю. Я навмисне відстав, щоб пересвідчитись.

— Боже мій! Правда! Тротуар був чистий. Це ж… — Хедлі випростався й голосно засміявся, а потім обернувся до мадам Дюмон. — Отже, Фелле, це й є доказ того, що ви вірите розповіді мадам Дюмон? Ви що — теж з'їхали з глузду? Вам сказано, що відвідувач подзвонив і ввійшов до будинку крізь замкнені двері через п'ятнадцять хвилин після того, як перестав іти сніг, і все ж таки…

— Що вас так дивує, друже? — Доктор. Фелл широко розплющив очі, і жилетка в нього на грудях заколивалася від сміху. — Він виплив із кімнати, не залишивши ніяких слідів, то чому вам не до вподоби думка, що він так і заплив?

— Я не знаю чому, — нерішуче промовив Хедлі. — Але, хай йому чорт, із досвіду розслідування убивств я знаю: те, як убивця проник до замкненої кімнати і як він зник із неї, — далеко не те саме. Гаразд. Ви кажете…

— Послухайте, будь ласка… — На зблідлому обличчі мадам Дюмон виразніше проступили вилиці, — Їй-богу, я кажу правду. Господи, поможи мені!

— І я вам вірю, — повторив доктор Фелл. — Ви не повинні дозволяти, щоб вас залякала звичайна шотландська розсудливість Хедлі. Перш ніж я закінчу, він теж повірить вам. Що я хочу сказати? Я довів, що вірю вам до останнього слова… якщо ви сказали правду. Гаразд. Я хочу лише застерегти вас, щоб ви не підірвали моєї довіри. Я не ставлю під сумнів те, що ви вже розповіли, але дуже сумніваюсь у тому, що ви скажете мені через хвилину.

— Я цього боявся, — примруживши одне око, промовив Хедлі. — Мене завжди лякає, коли ви починаєте хизуватися своїми клятими парадоксами.

— Будь ласка, кажіть далі, — мляво озвалася жінка.

— Гм. Дякую. Отже, мада-ам, ви давно працюєте економкою?.. Стривайте! Я поставлю запитання по-іншому. Ви давно живете в професора Грімо?

— Понад двадцять років. Я була більш ніж його економкою… колись… — Жінка підвела погляд від зціплених пальців, немов запитуючи, чи не забагато вона зважилася сказати. Заразом це був погляд людини, що чекає нападу з-за рогу й наготувалася до захисту. — Я кажу вам про це з надією, що ви пообіцяєте нічого не розголошувати. Все можна знайти в архівах на Боу-стріт. Хоча до справи це відношення й не має, ви можете завдати непотрібних прикрощів. Звичайно, не мені. Розумієте, Розетта Грімо — моя дочка. Вона народилася в Англії, і там має бути відповідний запис. Але вона про це не знає. Ніхто не знає. Будь ласка, прошу вас, ви можете пообіцяти, що мовчатимете? — запитала вона тихо, але наполегливо.

— Чому ж ні, мада-ам? — наморщив чоло доктор Фелл. — Я вважаю, що це взагалі не наша справа. Звісно, ми мовчатимемо.

— Ви обіцяєте?

— Мада-ам, — чемно підказав доктор Фелл, — я не знайомий з дівчиною, але б'юсь об заклад, що ви хвилюєтесь даремно. Ви обидві вже багато років хвилюєтесь даремно. Вона, мабуть, уже знає. Діти про такі речі завжди знають. І вона намагається триматись так, щоб ви про це не здогадались. Увесь світ іде шкереберть через те, що нам подобається вдавати, ніби тих, кому до двадцяти, нічого не хвилюватиме в майбутньому, а тих, кому за сорок, нічого не хвилювало в минулому. — Він усміхнувся. — А втім, годі про це. Я хочу запитати вас: де ви познайомилися з Грімо? Ще до того, як приїхали до Англії.