— У Парижі, — важко дихаючи, одначе спокійно відповіла жінка, немов думала про щось інше.
— Ви парижанка?
— Е-е… Що? Ні, ні. Я з провінції. Але познайомилися ми в Парижі. Я працювала там костюмеркою.
— Костюмеркою? — перепитав Хедлі, звівши погляд від своїх нотаток. — Ви хочете сказати кравчинею, так?
— Ні, ні. Я хочу сказати те, що сказала. Я була однією з тих, хто робив костюми для опери та балету. Ми працювали в самому будинку оперного театру. Про це можна знайти записи. А щоб зберегти ваш час, скажу, що я ніколи не виходила заміж і звати мене Ернестіна Дюмон.
— А Грімо? — різко запитав доктор Фелл. — Звідки він?
— Здається, з півдня Франції, але вчився в Парижі. Вся його сім'я померла, отож це вам не допоможе. Він успадкував їхні гроші.
Недбалі запитання доктора Фелла, здавалося, не відповідали напруженій атмосфері в кімнаті. Наступні три запитання були такі незвичайні, що Хедлі знову забув про свій записник, а Ернестіна Дюмон неспокійно засовалася на місці.
— Яку ви сповідуєте релігію, мадам?
— Я унітаріанка, а що?
— Гм, так… Грімо коли-небудь бував у Сполучених Штатах? Він має там друзів?
— Ніколи. І, як мені відомо, друзів у нього там немає.
— Слова «сім веж» щось вам говорять, мадам?
— Ні! — збліднувши, вигукнула мадам Дюмон.
Доктор Фелл кинув на неї крізь дим сигари гострий погляд, вайлувато обійшов канапу (жінці при цьому довелося відступити) й показав на велику картину, старанно обводячи кінцем своєї палиці обриси гір на задньому плані.
— Я не питатиму вас, чи ви знаєте, що тут зображено, — повів він далі. — Але поцікавлюся, чи Грімо не казав вам, чому він купив цю картину. Принаймні, чим вона його привабила? Яким чином картина мала захищати його від кулі чи іншого лиха? Який вплив могла мати вона… — Він замовк, немов пригадавши щось дуже дивне, потім, важко дихаючи, однією рукою підняв картину, повернув її кілька разів у різні боки й вигукнув: — О боже! Просто неймовірно!
— Що таке? — підхопився Хедлі. — Ви щось бачите?
— Ні, я нічого не бачу, — промовив доктор Фелл. — У цьому й уся річ! То що, мадам?
— Такого дивака, як ви, я, мабуть, ще не зустрічала, — тремтячим голосом відповіла мадам Дюмон. — Ні, я не знаю, що на ній зображено. Шарль мені не пояснював. Він тільки щось бурмотів та сміявся своїм гортанним сміхом. Чому ви не запитаєте про це в художника? її намалював Бернабі. Він має знати. Але ж ви нічого розумного не робите. Мабуть, такої місцевості, як на картині, взагалі немає.
— Боюся, що ви маєте рацію, мадам, — кивнув головою доктор Фелл. — Гадаю, таки немає. А якщо там поховано троє чоловіків, то дізнатися, хто вони, мабуть, нелегко, правда ж?
— Вам не набридло говорити нісенітниці? — не витримав Хедлі, та раптом помітив, що Ернестіна Дюмон зіщулилася від цих «нісенітниць», немов від удару.
Приховуючи своє збентеження, жінка звелася на ноги й промовила:
— Я піду. Ви не маєте права мене затримувати. Ви всі божевільні. Сидите тут, вигадуєте казна-що й даєте… даєте можливість П'єрові Флею зникнути. Чому ви не затримаєте його? Чому нічого не робите?
— Бачте, мадам, Грімо сам казав, що П'єр Флей тут ні до чого. — Поки жінка дивилася на нього, Фелл пустив картину, і вона з глухим стуком ударилась об канапу.
Неіснуюча місцевість із трьома могилами серед покручених дерев навіювала на Ремпола моторошне почуття. Не встиг він відірвати погляду від картини, як на сходах почулися кроки.
Ремпол зітхнув з полегкістю аж тоді, як побачив сержанта Бетса з поважним виразом на довгастому, гострому обличчі; він пам'ятав сержанта по справі «Лондонський Тауер». На ним увійшли два хвацьких хлопці в цивільному з приладдям для фотографування та зняття відбитків пальців. У залі з'явилися Мілз, Бойд Менген та Розетта Грімо. За ними було видно полісмена в уніформі. Дівчина проштовхалася крізь цей гурт і ввійшла до кімнати.
— Я мала намір їхати з каретою «швидкої допомоги» до лікарні, але Бойд сказав, що ви хочете мене бачити, — нерішуче заговорила вона тихим голосом. — Тітонько Ернестіно, вам краще поїхати туди якомога швидше. Кажуть, що…
Навіть манерою скидати рукавички вона намагалася показати свою діловитість і незалежність, але це їй не вдавалося. В неї була та позірна впевненість, яка з'являється після двадцяти років унаслідок браку життєвого досвіду й протидії. Ремпол з цікавістю розглядав її світле, коротко підстрижене й відведене за вуха волосся, правильне, з трохи випнутими вилицями й широкими, нафарбованими темно-червоними губами обличчя, негарне, але таке, що примушує вас із трепетом згадувати про давні, навіть зовсім невідомі вам часи. На противагу рішучому виразу обличчя її великі карі очі були неспокійні. Швидко озирнувшись, дівчина відступила до Менгена й, нервово смикаючи хутряний комір, нетерпляче вигукнула:
Читать дальше