Джон Карр - Безтілесна людина

Коли вони переступили поріг, він обернувся. Хоча в самій залі освітлення не було, тільки в ніші на сходах світила лампочка в животі великого мідного Будди, у жовтому світлі, що доходило з-під арки, їм було все добро видно. На них крізь великі окуляри нерішуче дивився маленький чоловік із густою копицею волосся на голові.

— Бойд?! — вигукнув він. — Дреймене, це ви? Хто там?

— Поліція, — відказав Хедлі, проходячи повз нього до дверей.

— Туди ввійти не можна, — сказав чоловік, хруснувши суглобами пальців. — Але ви повинні ввійти. Двері зачинено зсередини. Крім Грімо, там є ще хтось. Я чув револьверний постріл… Ніхто не відповідає. Де мадам Дюмон? Знайдіть мадам Дюмон! Кажу вам, він ще там.

— Перестаньте танцювати! — зупинив його Хедлі. — Краще спробуйте знайти плоскогубці. Ключ у замку. Ми повернемо його звідси. Мені потрібні плоскогубці! У вас вони є?

— Я… я, власне, не знаю, де…

Хедлі обернувся до Ремпола.

— Збігайте вниз, візьміть у мене в машині. Коробка з інструментами під заднім сидінням. Візьміть найменші і прихопіть кілька великих гайкових ключів. Якщо той тип озброєний…

По дорозі вниз Ремпол зустрів доктора Фелла, який, важко дихаючи, саме проходив під аркою. Доктор нічого не сказав. Обличчя його було не таке червоне, як завжди. Перестрибуючи через три східці, Ремпол збіг униз, і минула, здавалося, ціла вічність, поки він знайшов плоскогубці. Повертаючись, він почув за зачиненими дверима кімнати внизу голос Менгена і другий, з істеричними нотками, — дівчини.

Хедлі спокійно взяв плоскогубці, міцно затис ними кінчик ключа і обережно почав повертати його ліворуч.

— Там щось ворушиться, — сказав чоловічок.

— Готово, — мовив Хедлі. — Відійдіть!

Він натяг рукавички й штовхнув двері всередину. Вони гучно вдарились у стіну — так, що аж забряжчала люстра. У яскравому світлі Ремпол побачив, як хтось увесь у крові, спираючись на руки, пробував повзти по темному килиму, потім упав набік і затих. Крім цієї людини, в кімнаті нікого не було.

— Ви двоє залишайтесь у дверях, — коротко звелів Хедлі. — А в кого слабкі нерви, хай не дивиться.

Доктор Фелл вайлувато пішов до кімнати, а Ремпол став у дверях, загородивши їх руками. Професор Грімо був у тяжкому стані. Було видно, що він, стиснувши зуби й залишаючи на килимі плями крові, намагався доповзти до дверей. Хедлі посадив його, сперши собі на коліно. Давно не голене обличчя Грімо посиніло, запалі очі були заплющені, але він усе ще тримав мокру від крові носову хустку на кульовій рані в грудях. Дихати йому ставало все важче. Незважаючи на протяг, у кімнаті ще стояв дим і їдкий запах пороху.

— Мертвий? — тихо запитав доктор Фелл.

— Помирає, — відповів Хедлі. — Бачите, яке обличчя? Пошкоджені легені. — Потім, звертаючись до маленького чоловічка, додав: — Викличте «швидку допомогу». Негайно! Шансів немає, але, можливо, він щось скаже, перш ніж…

— Ну, звісно, — мовив доктор Фелл, спохмурнівши. — Зараз це для нас головне, чи не так?

— Так, якщо не єдине, що ми можемо зробити, — холодно відповів Хедлі. — Дайте мені подушки з канапи. Влаштуємо його якомога зручніше. — Він поклав голову Грімо на подушку й, нахилившись до нього, покликав: — Докторе Грімо! Докторе Грімо! Ви мене чуєте?

Вощані повіки затремтіли. Напіврозплющені очі Грімо дивилися враженим, допитливим і безпорадним, мов у малої дитини, поглядом, який можна було б назвати «розумним» або «розуміючим». Ніби не до кінця збагнувши, що сталося, він кволо ворушив пальцями, так, наче намагався підтягти окуляри на шнурку. Груди його так само ледве здіймались і опускались.

— Я з поліції, докторе Грімо. Хто це зробив? Якщо вам важко, не відповідайте, тільки нахиліть голову. Це зробив П'єр Флей?

Грімо ледь помітно кивнув головою на знак того, що все зрозумів, а тоді хитнув головою заперечливо.

— Тоді хто ж?

Грімо силкувався відповісти, дуже силкувався — і це геть виснажило його. Ледве вимовивши слова, які згодом, коли їх тлумачили чи просто повторювали, так і залишалися загадковими, він знепритомнів.

З прочиненого вікна ліворуч потягло холодом. Ремпол здригнувся. Професор Грімо безформною масою нерухомо лежав на подушках, і лише биття серця, схоже на цокання годинника, свідчило про те, що він іще живий, але тільки й того.

— Боже мій! — вигукнув Ремпол. — Ми можемо чимось допомогти?

— Нічим, — скрушно мовив Хедлі. — Можемо лише приступити до роботи. «Він ще там»! Компанія тупоголових, і я в тому числі. Він утік звідси ще до того, як ми ввійшли до будинку. — Хедлі показав на прочинене вікно.