Галина Горицька - Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги

Малий Льоня так любив той театр… Адже мама туди часто навідувалась разом із ним. І аби він не совався на стільці під час вистави, давала йому шоколадні цукерки.

А тепер він дивився на будівлю театру і з полегшенням констатував, що хоч вона вціліла. Це обнадіяло капітан-лейтенанта – може, вцілів (хоча б частково) Хрещатик? Дарма що в газетах писали, ніби німці його підірвали. Та ще й розповідь тьоті Зіни… Одначе хіба ж можна вірити жінці, котра не сповна розуму від горя? Звісно, Хрещатик просто зобов’язаний вціліти… Дарма, що ті чоловіки на площі щось говорили про якісь вагонетки… Льоня захекався від швидкої ходи на милиці і збився з думки.

Він саме звернув на вулицю, на табличці якої значилося: «Вулиця Заньковецької» (а ще до війни це була вулиця Фірдоусі), але нова назва йому сподобалась більше. Льоня взагалі любив театр і все, що нагадувало йому про усміхнену молоду маму… Більше з тим: колишня Фірдоусі існувала лише з одного боку. Інший згорів дощенту.

Те ж саме з вулицею Маркса – нижня частина лежала в руїнах [14] Сучасна вулиця Городецького. . А потім моряк побачив і руїни Хрещатика. Ноги самі несли його туди. В кінці вулиці він уперся в те місце, котре підсвідомо не хотів оминути. До війни на розі Маркса і Хрещатика під номером тринадцять дріб два розташовувалась комісійна крамниця із закличною назвою: «Портьєри, килими, доріжки, майоліка. Художні вироби». Вона була вельми популярною серед корінних жителів Липок. Льоня пам’ятав, як мама там купувала начиння на кухню. Але не це його вабило сюди. У цій крамниці працював давній товариш, Миха.

Вже другий день отак походжав Льоня київськими вулицями, читаючи нові назви, подумки називаючи їх по-старому. Однак коли він підійшов до Хрещатика, побачене приголомшило.

Льоня з газетних статей знав, що ще у 1944 році було оголошено всесоюзний конкурс на проект відбудови Хрещатика. Киян мобілізували на розбирання руїн. Майже щодня там бував і Микита Хрущов – для піднесення трудового ентузіазму. А Павло Тичина написав вірш (його розучували у школах):

Однак очікування радянської влади, що громадяни радо й безкоштовно працюватимуть на «народному будівництві», не виправдалися, і розбирання страшних завалів просувалось украй мляво. До того ж організація процесу була слабкою. Навесні 1944 року на закритій нараді партактиву голова виконкому Київської міськради Мокієнко лютував: «Дітлахів тягніть менше! І професорів не треба сюди, беріть таких, що можуть працювати!» Однак продуктивність роботи знесилених людей не зростала. У кінці липня того ж сорок четвертого керівництво вже примирилося з тим, що не вдасться розчистити Хрещатик до подвійного свята 6–7 листопада – річниці визволення міста і Жовтневої Революції. Було прийнято рішення, що до відбудовчих робіт мають бути залучені чотири тисячі п’ятсот військовополонених.

Однак розчищені урвища з напіврозібраними завалами, що вкривали Хрещатик, ще до 1945 року заповнювали нечисленні добровольці-кияни (здебільшого працювали жінки і навіть діти), а вже потім – полонені німці й мадяри, котрі під наглядом їх розбирали. Утім, задача була вкрай непростою – адже більшість споруд на Хрещатику була зруйнована.

Леоніду на очі траплялись якісь порожні, крихкі скелети будинків, які, мов примари, височіли над сірою масою зруйнованих споруд. Через вікна проглядалося, що, окрім фасаду, далі нічого нема.

Він знав зі шпальт газет, які траплялось йому читати у штабі, що ще до кінця травня 1945 року Хрещатик заасфальтували й добудували колектор під ним – тунель у півтора кілометри завдовжки, де мали проходити усі головні труби і кабелі центру міста. Ці стратегічні завдання були першочерговими, порівняно з відновленням будинків, і газети періодично нагадували про цей «успіх» відбудови.

Але на капітан-лейтенанта головна вулиця столиці справила неоднозначне враження. На фоні гнітючих уламків будинків і справді кидалось в очі те, що Хрещатик уже було заасфальтовано і ніби поділено на клітинки острівцями безпеки для переходу пішоходів і щоглами ліхтарів. Також по шосе весело курсували тролейбуси. На тротуарах виділялися дерева, адже ще минулої осені вулицю обсадили десяти-дванадцятирічними липами, в деяких місцях вони чередувалися з горобиною і, звісно, – з каштанами, символом головної артерії міста. Він завважив, що і про це десь читав.