Галина Горицька - Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги

Хлопці обійнялися.

– Та тримай, тримай, ось тобі «Казбек»! Як ти? Про батька твого чув. Усі знають. – Миха поглянув кудись убік, а потім нахилив голову, йому також боліло. – І про Алю знаю. Я, Льоню, про всіх усе знаю. – Він випростався, пересмикнув плечима і якось недобре усміхнувся кутиком вуст. – Якщо тобі тре’ якась допомога…

– Ти служив? – запитав капітан-лейтенант прямо, сам не знаючи навіщо, мабуть, щоб перервати його слова і пропозицію про допомогу. Льоні здалось – він уже знав відповідь.

Миха хвацько зсунув кашкета на очі:

– Слава богу, милував…

Леонід зрозумів: приятель жонглює словами, немов наголошує, і це означає, що він поза системою.

– Я, власне, саме тебе шукав. Про тебе ж ніяких чуток не було.

– Чи я живий?

– Ну, так… Послухай, – після паузи проказав Льоня і простягнув руку до плеча товариша. – Мені байдуже, чи ти служив. Розумієш? Ти – мій друг, і я…

Миха, що сів навпочіпки навпроти, підвівся і зібгав його в обіймах:

– Друзяко, я тобі потім усе розповім. Я такий радий тебе бачити! Шкода, що твій батько… Жаль Алю, її батька… Усіх шкода, – Миха красномовно розвів руками в різні боки. – Але ми з тобою, старий, живі! Розумієш? Ходімо вип’ємо.

Льоня трохи затримався з відповіддю:

– Та, власне, я збирався зайти до університету…

– Облиш, – махнув долонею Миха і закурив, насупивши брови. – Нащо дивитись на ті головешки? Їх німці спалили, коли відступали. Зрозумій: тре’ тільки в майбутнє! Тільки туди!

Після двогодинної розмови за теплим «жигулівським» на схилах Дніпра Леонід вже був цілком обізнаний щодо тих, кого називали блатними. Миха розповідав йому такі речі, які капітан-лейтенанту, може, й не хотів би знати.

– Старий! Ой, ну тобто…

– Та називай мене просто інвалідом. Так буде точніше…

– Та припини ти! Очухаєшся, знайдемо тобі ще кращу за жидівочку Алю…

– Облиш! Якщо хочеш називатися моїм товаришем, – гостро увірвав його Леонід.

Минула перша радість зустрічі, почали вилазити усілякі розбіжності між ними. На якийсь час вони замовкли, посьорбуючи пиво з бідончика, куди його налила приязна продавчиня кіоску. Попахувало це все непом з його дитинства, правда, продукти по картках, а пиво – будь ласка, на тобі. Його вдосталь.

Нарешті Михайло вирішив перервати мовчання:

– Вибач, старий. Не хотів тебе образити. Війна, знаєш, мене якось змінила. Став жорсткішим. Не зважаю на соплі. Та й дружки… Поділ – це не Липки.

– А чого ви туди переїхали?

– Як чого? Ну ти й… Хе-ех! – Миха засміявся, обіпершись руками в коліна і крутячи головою туди-сюди. – Не знаю, як там твоя тьотя Зіна, чому з голоду не здохла, а я ось точно сконав би, якби лишився в центрі. Ти зрозумій: там не так усе. У нас там свої люди, хоч і викинуті на обійстя, нещасні, але чесні по-своєму. І у нас там свої закони. Ось ти, наприклад, знав, що після відходу нашої армії ще в сорок першому ніякого продовольства місто не отримувало аж до визволення?

– Ну, так, – кивнув Льоня. – Зіна Яківна повідала.

– Так от. На околицях – Куренівці, Святошині та подекуди й у нас, на Подолі, були городи, і можна було дістати якийсь хавчик. Хоча городи й доглядали люди, але щось ми їли. Та й київські ринки під час окупації продовжували працювати. Правда, приходилось обдирати фраєрів… Зваж: за їхню місячну зарплатню можна було купити буханку хліба на Євбазі. Тож знаєш, скільки та хлібина коштувала? Скажу: 300 окупаційних карбованців! А середня зарплатня – 400. Але й це не головне… – Миха махнув рукою і зиркнув, розмірковуючи, чи казати. – Я в армію просто не хотів, розумієш? Ніколи не хотів. І всі ці «а ти записався?», усі ці плакати, пісні… Бо я єврей! Точніше, – поправив він себе, – українець єврейського походження. І мене не так-то просто обдурити агітпропом [17] Мається на увазі відділ агітації і пропаганди ЦК КПРС. . Родичі мої всі дременули з Києва. Щоб ти знав, дядько мій – з УПА, і я міг би цілком стати українським партизаном. Бігати по лісах, у землянці жити? Я з матір’ю залишився, бо стара вона в мене була, щоб від’їжджати… Та й сам я завжди хотів щось продавати, вимінювати, просто жити… Жити! – Миха вдарив себе в груди дебелим кулаком. – Розумієш? Не воювати. А я тут прописаний, то мене б загребли. О такі-то діла…

Леоніда це приголомшило. Він навіть зіп’явся на ногу, хоча його вже трохи хитало від випитого пива. Він обіперся об дерево. Кінець серпня в Києві видався дуже теплим. Так завжди було аж до жовтня: сонце ніби не хотіло віддавати місто холодній окупантці-осені і пряжило так, ніби й не збиралось відступати.