Галина Горицька - Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги

– Ти бачив… Як тваринка якась… – проказав Миха. – Слухай, я теж моряк. – При цьому він хвацько затанцював, підтримуючи руками широкі штанини, і тицьнув на свою тільняшку, що виглядала з-під піджака. – Ми таки недаремно зустрілися. Ми хоч і блатні, але, як і ви, – особливі, безстрашні. Ти пробач, старий. Сам же сказав: ніяких споминів, і все’дно весь час згадували минуле. Все! Більше не будемо.

– Домовились. Слухай… А як тебе не загребли остарбайтером до Німеччини?

Миха похитав головою, ніби хотів сказати: «Як мед, так і ложкою». Однак махнув рукою: «Гаразд… розкажу».

Він усівся на поваленому дереві і почав розповідати.

«Горе-остарбайтер»

– Усіх відправляли. Всіх, хто залишився в окупованому Києві. І уникнути цього було ніяк, бо списки всіх пожильців зберігалися в будуправліннях. Спочатку я брехав, що приходжу до мами в гості, а сам живу в гуртожитку при «Ленінській кузні» [20] Сучасна назва заводу «Кузня на Рибальському». , аби не потрапити в той клятий список. Одначе кербуд – хитра бестія, – невдовзі розвідав, що я залишаюся на ніч, і ніякий я не інженер. Що ж… Аби не доніс до військкомату – довелось віддати останню тисячу «ленінців» [21] Червінці із зображенням Леніна. . Я вже знюхався з подільськими блатними, ми облавами прочесували дрібні крамниці, що під час окупації обслуговували фриців. Проте головним був прибуток, що «капав» із базарщиків. Ті торгували, а ми їх буцімто кришували. Щоправда, не так захищали, як «бомбили».

За цими словами Миха розплився в посмішці. Відчувалось, що йому подобались ті часи, дарма що окупаційні.

– Але потім стало гірше: невдовзі після початку окупації почався голод. Німці, ясно, нас не годували, а радянські солдати, коли відходили, кажуть, не тільки підірвали мости і пошкодили водогін, а ще й спалили вагони із зерном. Ті, котрі не могли з собою вивезти. Німці почали робити регулярні облави, і тут ось заковика й виникла.

– Облави? – перепитав Льоня.

– Ну, так. Усіх зганяли на біржу праці, де нас зареєстрували, а потім усі мусили щодня навідуватися за відмічанням явки в спеціальних картках. А якщо ти не хочеш примусово працювати – це саботаж, за це – розстріл. Отак. А робота рабська, копійчана. Або мости підірвані йди лаштуй, або хрещатицькі завали розбирай. Спочатку бажаючих не було. Ані на ту роботу, ані на німецьку, заробітчанську.

Тоді німці почали регулярно робити облави. Просто на вулицях, себто в людних місцях, найчастіше на базарах, де ми з пацанвою промишляли. Під’їжджали вантажівки, перекривали відступ, і фріци починали прочісувати натовп на предмет придатних до роботи людей. А потім – прощавай, Києве! Більше ти рідних не побачиш. Хоча ні, стривай… – Миха потер лоба, ніби щось пригадуючи. – То вже пізніше була задіяна така практика. Десь у сорок третьому. Але я вже не розрізняв особливо. Мама захворіла від голоду, і я крав, лупив, залякував – чого я тільки не робив, аби дістати для неї щось поживне. А потім її не стало, і весь той калейдоскоп подій змішався…

– Не важливо, Мишо, – промовив Льоня. – Розказуй далі.

– Ну а що розказувати? Здається, взимку сорок другого в газетах почав з’являтися заклик до того, аби працездатні вирушали до Німеччини. І стояв лютий мороз такий… На вулицях повільно конали голодні, поміж них їздили фріци на машинах з водіями і лярвами, котрі погодились під них лягати за шмат ковбаси…

Ми з пацанвою спостерігали за тими нещасними. Заробітчан відправляли з центрального вокзалу. Можна було побачити ті «телятники» [22] Закриті товарні вагони. , в яких німці обіцяли годувати гарячим тричі за подорож. – Миха сплюнув і скривився. – Уникнути тієї «казкової» подорожі в заморські краї було ой як тяжко…

Існувала рознарядка з кожного району на щоденну кількість «телят» у ті вагони, що мали їхати до Німеччини. Рятувала арбайтскарта [23] Посвідчення особи з щотижневим службовим штампом про перебування на роботі. , однак, ну ти зрозумів, вона мені не світила, а грошей дістати вже не було де. І ось якось іду я в своїх кльошах, пилюку підмітаю на Євбазі. Райончик взагалі-то не мій, але ж пацанва послала, у них все схвачено. А ти не сперечаєшся. Просто йдеш і робиш, що сказали. О! – Миха схопив Леоніда за рукав кітеля і емоційно потряс. – То як ти там кажеш? Накази не обговорюють…

Той хотів було щось відказати, однак Михайло продовжив:

– І тут мене пов’язали і в вантажіку запхали. Опам’ятався вже на ринку праці. Ззовні охорона, всередині охорона. Кажуть, прямуйте в кімнату номер чотирнадцять. Ну я і пішов. Дивлюся туди-сюди – вийти зась, а так – ходи собі туди-сюди, скільки влізе. Я почав спостерігати. Заходять в одну кімнату, всі заходять. А звідти вже не виходять – пакують їх, «теляток», у вантажівки, а потім уже, значить, у вагони. Я собі й думаю, як би звідти змитися. Мізкую, не поспішаю. Потім згадую, як читав у газеті, що шефа біржі праці зовуть Гоппе. Доктор Гоппе. Заглянув у сусідній кабінет і мимохідь німецькою питаю: «А де кабінет доктора Гоппе?» Медсестра зиркнула на мене і каже: «На другому поверсі». А я їй, як ні в чому не бувало: «Данке шьон» і пішов собі шукати. У кабінеті тому сидять дві секретарки, гарненькі лялечки. Я до них: «Дівчатка любі, а де ж ваш начальник?» Вони дивляться на мене, кліпають мовчки. Тут я їм про матінку почав розповідати. Видумую на ходу, мовляв, матінка моя хворіє, тому я не можу нікуди поїхати. Ходив на базар хоч за якимись харчами, отам мене і загребли. Одна зжалілась наді мною, щось своїй товаришці прошепотіла і каже: «Сидіть тут. Якщо вийде такий високий, у пенсне, можете у нього просити. Ото і буде наш начальник».