Галина Горицька - Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги

Потім Миха гукнув Льоні на прощання: – Нас мало, але ми в тільняшках! – підморгнув і розвернувся довкруги себе, здіймаючи пилюку довгими штаньми. А тоді швидкими кроками пішов нагору, до дороги. І шукай вітру в полі…

Однак дотемна Леоніду не судилося потрапити додому, до тьоті Зіни. Його пригоди в Києві продовжились, коли капітан-лейтенант піднявся від берега Дніпра до зарослого Набережного шосе з іржавими трамвайними рейками і зрозумів, що трамвая, що ходив від Ланцюгового мосту, більше не існує.

Хлопець стояв на тому самому місці, де до війни іноді з мамою вони чекали на трамвай, аби з прогулянки біля води поїхати на Липки, і усвідомлював свою безпорадність. Аж раптом коло нього зупинилася стара вантажівка.

– Куди тобі, моряче?

Леонід зрозумів, що його впізнали по кітелю, яким він обережно прикривав хлібини під пахвою.

– Та ось… Думав на трамвай сісти…

Рудий водій із кирпатим носом у вицвілому цивільному одязі прищулився на сонці і щиро заусміхався:

– Ну-ну… Тоді ще треба почекати, як рак свисне.

«Ех, – подумав Леонід. – Або пан, або пропав!»

– До університету мені треба…

– То сідай. Тебе за милу душу підвезу. У мене син пропав безвісти в наступі Ватутіна.

Льоня знітився. Про себе відмітив: «Знов цей наступ…» Хотів було сказати, що йому дуже жаль, але не встиг. Кирпатий дядько помітив його зніяковіння:

– Та чого ти… Це життя. Он моя жінка вже другого під серцем носить. Сорок рочків бабі. Ніхто й не сподівався. А батюшка у церкві так і сказав мені: «Відпусти на небеса його душу. Зла не тримай і на долю не нарікай. І Бог помилує». І що? Ось уже третій місяць, як вагітна. Добре, хоч не раніше. А то б не прогодував… Та й зараз не солодко. Зрештою, родичі з села трохи допомагають. Недавно сестра приїздила – сала привезла… Отаке…

І водій заусміхався щасливо. Леонід зрозумів: він знає, що син уже не повернеться.

– Відспівали?

– Та що ти!.. Він же безвісти ніби як зник. – І дядько враз похмурнішав, насупився. Було видно, що думає не про хороше.

Капітан-лейтенант спочатку не хотів, але наважився:

– І я там був. Ми сімдесят діб захищали місто. На жаль, так і не втримали позицій…

Водій кивнув. До парку їхали вже мовчки. Кожен думав про своє.

Леонід так любив той університетський сквер, який часто навідував батько, але шкодував, що не потрапив на відкриття пам’ятника Шевченку в березні тридцять дев’ятого, приурочене до 125-річчя від дня народження поета. Одночасно з відкриттям пам’ятника його ім’я було присвоєне Київському державному університету.

В кінці 30-х років у Києві розпочався просто-таки будівельний бум. Місто неначе готувалося до втрати половини історичних будинків.

Першого травня 1939 року Аля ходила дивитися на урочисте відкриття Центрального універсального магазину, який був побудований на розі вул. Леніна [27] Сучасна вул. Богдана Хмельницького. і Хрещатика, про що в листі захоплено писала Льоні. А на Червоноармійську [28] Сучасна вул. Велика Васильківська. вони з батьком і Семеном ходили дивитися на гігантське будівництво Центрального республіканського стадіону, який мали здати в неділю, 22 червня 1941-го. Листа, в якому йшлося про цей стадіон, Леонід отримав останнім. Він якимось дивом дійшов до нього. Потім листів від Алі вже не було. Адже ця дата, 22 червня, виявилася фатальною – почалася війна. І тому стадіон був урочисто відкритий лише після війни і, очевидно, з принципу – саме 22 червня. А квитки, продані на футбольний матч п’ятирічної давнини, діяли для тих, хто їх зміг зберегти.

Про це Леонід вже дізнався від Зіни Яківни, але бажання поглянути на стадіон в нього не було.

Інша справа – університетський сквер. Місце його дитячих прогулянок із батьком…

Капітан-лейтенант пірнув у спогади, поки роздивлявся пам’ятник Шевченку і червоний корпус, який виявився все ж не «головешкою», як висловився Миха, а цілком пристойною будівлею. Студенти і абітурієнти, ймовірно, щойно зараховані до університету, вже ходили навкруги, і декотрі заходили всередину. А отже, університет функціонував.

Потроху вечоріло. Леонід сів на лаву коло пам’ятника і роззирнувся навкруги. Прохолодні серпневі алеї парку не були порожніми. Багато містян висипало погожого вечора на прогулянку. Навпроти нього сиділа закохана парочка. Дівчина була в кумедному зеленому беретику з довгим хвостиком – «іждівєнцем», як такі тоді називали, що, немов антенка, стирчав убік, та в носочках з босоніжками. Льоня цю моду знав. Так і до війни дівчата вдягались. Зараз більше вже бачив їх без носочків, а їхні сукні – з глибшим вирізом. Замість кіс – хвилясте волосся і чубчик, накручений валиком спереду, або дві коси, перехрещені на потилиці, – то вже була німецька мода… Ніби на зміну панянкам-школяркам прийшла мода на дорослих дебелих жінок. Таких собі «радисток». Вони носили піджаки з чоловічого плеча і підперізували їх широкими пасками. Міцні і без демонстрації дівочості, скоріше, з неприкритою сексуальністю. З військовою виправкою, нагадуючи чоловіків, дарма що в спідницях до колін. Іронія долі: на вулицях звільненого від фашистських окупантів Києва повсюдно квітла німецька мода. Навіть журнали німецькі позалишались, і дівчата шили собі сукні з такими гіпертрофовано широкими плечима, що навіть військові позаздрили б. До речі, ті також віддавали перевагу широкому розвороту плечей у кітелів, бушлатів. Льонько навіть помітив, що в гімнастерках у мужчин були підплічники.