Галина Горицька - Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги

– Та давай лапу, – Миха допоміг товаришеві сісти на колоду. – Ти чого?

– Давай не будемо про твоїх родичів, що драпали, про пограбованих фраєрів, гаразд? Бо, виходить, поки я бився в лавах армії, ти ховався по закапелках. А за тебе інші гинули!

Миха нічого не відповів. Тільки запалив цигарку, зиркнув на похмурого товариша. Леоніда розвезло від пива і також потягло на одкровення:

– Ми з тобою таки різні… Я навіть не уявляв, наскільки. Я, приміром, ось не можу знайти своє місце в цьому… – Він не знаходив потрібних слів і, хапаючи повітря ротом, тільки мовчки розвів руками… – у цьому місті. У Києві, розумієш? Я залишив його іншим – квітучим, пахучим, мов коровай, коли весною тридцять восьмого поїхав до Севастополя поступати в мореходку. А потім оборона Києва, клятий «київський котел»… А я ж тоді ще в жодних боях не побував… Нас, зелених хлопців, одразу кинули на передову. Я навіть не усвідомлював, що я воюю в рідному місті. Мій бронекатер підірвали, а я втратив ногу. Чи можна сказати, що я воював? Мені так соромно було в шпиталі… Бо вже від мене ніякої користі батьківщині, і що на фронт – зась… Ти розумієш? – Льоня махнув рукою. – Ет, нічого ти не розумієш… Бо на фронті не був. А там – усе інакше. Тобі дають наказ – і ніколи, ніколи навіть щось подумати. Ти – просто ґвинтик в руках командування, частина величезної машини. Але життя віддати не жаль, ти навіть прагнеш померти в священному бою. Але втратити ногу? Це так жалюгідно…

Льоня скривився і задивився кудись удалечінь, де тепер була спалена німцями пустка, туди, де ще малим бавився на сонячному пляжі квітучої київської Венеції. У нього була мама-красуня, з довгою каштановою косою, яку так і не відрізала на пошану моді, і батько в пілотці, хвацько змайстрованій з газети, і з шахами під пахвою. Десь там над ними завжди витали поети Срібного віку, котрих мама і тато цитували наввипередки, немов змагаючись. Сміх, музика Шопена, обожнювана мамою…

– Я про серйозні речі хочу розповісти тобі… – насупився Миха, дістаючи фляжку з горілкою з кишені своїх широких штанів і надсьорбуючи. – Гадаєш, нам легко було? Ти знаєш, як визволяли Київ?

– Ну, звісно, знаю… – Леонід похмурнішав і також приклався. Хоча й відчував, що запивати пиво горілкою – то вже занадто. – Я тоді вже в штабі служив. У нас багато про це говорили, – сухо додав.

– А знаєш, – гостро примружився товариш, – скільки в тому Дніпрі, на який ти зараз дивишся, людей загинуло, коли його форсували? Знаєш, що газети… Ех!.. – Миха затнувся. Але потім-таки вичавив: – Брешуть вони всі! Знаєш, скільки наших полягло?.. Я тоді з хлопцями ще обручки з мертвих знімав. І знаєш, скільки цих пальців було?.. Не порахувати. Парняги нашого віку, може, й не мріяли, як ось ти, померти в «священному бою», – скривив він глумливо рота.

Капітан-лейтенант зблід, але вирішив ніяк не коментувати слів Михи. Все одно не переконає. Однак він знав, звісно, знав про Ватутінський наступ. Чи було це виправдано? В ставці говорили, і говорили багато. Звісно, що так. І ніяк інакше. Про те, що втрати сягали по рівноцінності сталінградським, тобто два мільйони осіб (але що з ворожої сторони лише четверта частина загиблих – звісно, замовчували).

– Чи мені не знати? Я ж кажу, що ногу втратив у тій воді. Просто трохи раніше. Десь, може, плаває зараз. До якого берега прибилась, і її пси обгризли, – гірко пожартував він. Льоня уже відчував, як довкола все гойдається. А коли спробував порахувати бики Ланцюгового мосту, то нарахував сім замість п’ятьох, як воно мало бути [18] Ланцюговий Миколаївський міст – перший постійний міст через Дніпро. Зруйнований двічі: 1920 року польськими військами та 1941-го – підрозділами НКВС та 37-ї армії. .

– Які пси? – Миха знову недобре зиркнув. – Ех ти! – хмикнув, похитав головою з боку в бік.

Він добряче сп’янів від горілки. Почувався вільніше. Кудись зникли всі його босяцькі замашки і все те, набуте на «дні». Повільно, обсмикуючись та обтрушуючись від дніпровського піску, Миха підвівся з пенька, випростався на повен зріст – високий, дебелий – і подивився Леонідові просто у вічі:

– Добре, що Ватутін здох після нападу наших, – промовив. Двадцять дев’ятого лютого сорок четвертого, коли робив огляд частин фронту на Західній Україні… Біля села Милятина Острозького району його перестріли вояки УПА. Була стрілянина, Ватутіна поранили, багато крові втратив. Ну й слава богу – це йому за битву дніпровську, паскуді… Він потопив сотні тисяч…