Галина Горицька - Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги

Однак про те, що ніщо не було готове до початку будівництва, не доводилось ані чути по радіо, ані читати в газетах. Леонід бачив тепер на власні очі, що Хрещатик і досі вкривають напіврозібрані завали. Він не знав, що – як завжди – на закритих зібраннях партактиву усі нарікають на те, що будівельних матеріалів на такий масштабний проект бракує.

Він спостережливо зауважив про себе, що ніде не видно бодай фундаменту нових будівель за зеленою завісою дерев, ніби спеціально висаджених густо, аби закривати собою руїни. Згадав, що в номері «Блокнота агітатора» саме з’явилася стаття «Київ через п’ять років», де керівництво обнадійливо стверджувало, що спорудження будинків можна буде почати за рік (себто в сорок сьомому) і завершити за п’ять років.

Хай там як, всім мешканцям столиці ще не відомо було, що розбудова Хрещатика почнеться лише наприкінці сорок дев’ятого і затягнеться аж на десять років. І навіть сам Каганович, якого у березні 1947 року буде призначено першим секретарем ЦК КП(б)У, спеціально для організації та проведення «операції Вісла», в перерві між депортаціями до Сибіру українців, прибувши з нетривалим візитом у 1947 році до Києва, на нараді в міськкомі партії скаже таке: «Ну, знаєте, довгий час тримати рани відкритими не можна. Адже, хоч вони агітують проти німців, настане час, коли усе це почне агітувати проти нас. – В цей момент в залі почався галас. Однак Каганович нікого не боявся. Особливо київських урядовців. – Що ви за господарники? Чотири роки минуло! Чому нічого не робиться?»…

А зараз Льоня просто думав: «Значить, не збрехала…», згадуючи слова сусідки. І йому боліло, бо Хрещатик – то був не якийсь ідеологічний символ, а рідна вулиця з дитинства.

Звісно, будинку, в якому колись була крамниця, де працював Миха, також більше не було. Льоня хотів побачити будь-яку розруху, лише б щось залишилось. Це було б хоч якимсь доказом, що його товариш живий. Нехай з пустими полицями, що виднілись із порожніх зіниць широких вікон. Нехай навіть без полиць…

Льонин апатичний настрій після побаченого Хрещатика якось ураз перемінив його внутрішньо – щось обірвалося.

Звідкись з’явився чорний кіт і почав тертися об ногу. Капітан-лейтенант знесилено сповз на землю і почав гладити тварину [15] За іронією долі, саме цей будинок першим побудують під час відновлення Хрещатика. Він викличе неабиякі суперечливі дебати своєю архітектурою доби пізнього сталінізму. . Потім ще раз поглянув на залишки центральної вулиці міста і подумав: «Яке руйновище… Навіть околиці більше вціліли». Кіт мурчав, і Льоня вирішив віддати йому свій обід – тридцять грамів ковбаси на шматку хліба, які купив у закусочній по дорозі, куди моряк зайшов зранку. Кіт з’їв і ковбасу, і хліб. А потім почав лащитися до хлопця, просячи ще. «Ет, хитруне, як мед – так і ложкою?» – Леонід почухав кота за вухом і спробував підвестися. Однак утома від прогулянки і спека на вулиці зробили своє – він вирішив посидіти в затінку ще пару хвилин.

Трохи правіше перед ним простягалась площа Калініна [16] Сучасний Майдан Незалежності. . Звісно, і вона лежала в руїнах. Капітан-лейтенант розстебнув гімнастерку і потер долонею спітнілі під тільняшкою груди. Йому щосили закортіло курити.

– Пробачте, шановний… – звернувся він до першого стрічного, ймовірно, його однолітка, що чимчикував, підмітаючи широкими флотськими штанинами пилюку.

– Га?

– Вибачте, чи не знайдеться сигаретки? – запитав Леонід ввічливо.

Чоловік витріщився так, що капітан навіть злякався такої реакції.

– Льончику, ти?! От тобі й на! Е-ех! – І перехожий… заспівав фронтову пісню і почав гопати просто посеред вулиці:

Леонід витріщився на чоловіка. І упізнав! Перед ним стояв… Миха, Михайло! Той самий, до якого, з острахом почути недобрі вісті, він чимчикував. Той самий, що з ним, малим, жадібно поїдав хліб, куплений батьком Алі. Тоді всі дерева були великі – бо всі діти у дворі були приблизно одного віку. Для них не існувало ні національності, ні соціального статусу, чи рангів.

Але потім часи змінилися, і поки Льоня продовжував гризти граніт шкільної науки, Миха почав прогулювати школу. Сяк-так учився. І то недовго. Бо, як тільки йому виповнилося п’ятнадцять, пішов працювати в комісіонку до родичів на Хрещатику. Подейкували, він промишляв іще дечим – крадіжками і аферами. Але Льоня тому не вірив – розділена навпіл ще гаряча цілушка хліба поєднувала. Однак відтоді дерева стали нижчими…