Галина Горицька - Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги

Капітан-лейтенанту, хоча він повсякчас бачив смерть у бою, знов стало зле.

– Я піду, мабуть… – не знаючи, що сказати, вичавив він із себе.

– Та куди ти підеш, синочку? Лишайся. У мене тепер, – і тьотя Зіна обвела висохлими руками кімнату, – багато місця… – І знов заплакала. – Поки інших сусідів не підселили…

– Зіно Яківно, ви ж знаєте, усі ми постраждали від німецького загарбника…

Зіна Яківна уп’ялася в нього здивованим поглядом, мовляв, я ж зовсім про інше говорила… Лише похитала головою і ніби відійшла кудись думками. Прошепотіла до фотографії чоловіка, що висіла з-посеред світлин: «Яцеку, ти бачиш, що робиться?»

Льоня дуже добре пам’ятав того Яцека. Щоправда, забув, як його по батькові, але те вже не важливо. Бо ні в кого вже просити нічиєї руки. Залишились лише світлини, перев’язані чорними стрічками по краю, – Алі, її брата та батька.

Чоловік Зіни Яківни завжди їздив скрізь велосипедом. Стрункий і високий, немов жердина, він мружився від задоволення, ламаючи куснями буханку ще теплого хліба, щойно привезеного з гастроному, і даючи Льоні і його друзям на подвір’ї – мов пташенят годував. Аля завжди підбігала до батька першою і кидалась в його обійми. Капітан-лейтенант достеменно не пам’ятав, ким він був за фахом, бухгалтером чи що. Бо, окрім неодмінного атрибуту – велосипеда, мав круглі окуляри. У нього було таке саме кучеряве волосся, як у іншої сусідки – Варвари Олександрівни. Щоправда, та, аби мати такі ж самі дрібні кучері, накручувала волосся на папільотки з газет, а не на валики для волосся, котрі використовувала більшість жінок, аби бути схожими на Любов Орлову з її крупними завитками…

Варвара Олександрівна упевненими, вивіреними рухами генеральші, коли тільки починало теплішати, розвішувала на затишному, невеличкому подвір’ї свою імпортну білизну, займаючи всі мотузки. Все висіло коло куща бузку, а вірьовок було всього кілька, бо в іншому кутку двору була водокачка, і там завжди кружляла мошва – бо місце було мокре, для неї принадне. А ще стояли дві лавиці коло під’їзду їхнього дореволюційного «буржуазного» будинку.

Сусідкам це геть не подобалося, але ніхто не міг заперечити жінці генерала. І лише одного разу Зіна розсердилась на неї, бо побачила, як упала Аля і почала плакати за отими завісами з коштовної шовкової білизни, і гаркнула: «Варваро! Забери геть своє барахло! Увесь двір завісила!» На що генеральша миттєво відповіла: «Мені що – його в шухляду запхати, як ото ти?» Льоня пам’ятав, як усі присутні на подвір’ї почали реготати. І навіть Аля з розбитим коліном перестала плакати і заусміхалась. Щоправда, Варвара Олександрівна цього Зіні так і не забула. Здається, вони не спілкувались після цього. Льоня хотів було запитати в Зінаїди, чи вони помирились, коли війна почалася? Чи жива ще ота генеральша?

Йому аж здалося, що він відчув запах крохмалю від постільної білизни, котру розвішувала інша сусідка – огрядна брюнетка. Вона зазвичай прогулювалась із чорним пуделем і чоловіком з чималим барильцем. Здається, вони мали «емку»… [6] Так називали авто, яке було випущене на Горьковському автозаводі ім. Молотова, що вважалось масовим у Радянському Союзі. . Вихлопи змішувалися з ароматом бузку, а білі простирадла колихалися на вітрі, мов крила янгола… Згадав він також і різкий запах нафталіну, коли ховали сусідку, імені котрої він не пам’ятав. Її руки пахли зовсім не ладаном – Льоня згадав Вертинського, – але в труні, яку поставили на місці сушіння білизни, виглядала вона як Віра Холодна, якій присвятив вірша поет. Згадав він і фрески Врубеля у Всеукраїнському антирелігійному музеї, і як туди водили на екскурсії селянок у хустках, котрі, скоріше за все, були віруючими, але воліли це приховувати [7] У 1929 р. секретаріат ВУЦВК затвердив рішення Київської міської ради про закриття «на численні прохання трудящих» Володимирського собору в Києві та організацію в його приміщенні Всеукраїнського антирелігійного музею. .

Того Києва, який він любив, давно не було. Він зник набагато раніше, задовго до початку війни, але був йому ріднішим і ближчим, бо любов цю прищеплював йому батько. Леонід усвідомлював, що втрата ця давнішня, але все одно на якусь мить поринув думками в минуле, і його сині очі стали замріяними, аж зеленими. Це траплялось лише тоді, коли хлопець почувався щасливим. Першою це помітила його вже покійна мати…

Потім Леонід поглянув на Зіну Яківну, як вона розмовляла з чоловіком на фото і бубоніла собі щось під ніс. Він із сумом зітхнув і припустив, що, може, та вже збожеволіла від горя… Однак у нього, хоч і одноногого, все життя ще попереду… Йому було тяжко бачити Зіну Яківну такою – таке відчуття, ніби після попереднього нокауту він піднявся, але невидимий ворог продовжував наносити удар за ударом.