Галина Горицька - Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги

– Я закурю?

– Звісно, якщо маєш що, – хмикнула сусідка.

Льоня вмостився на облупленому підвіконні, дістав із кишені ситцеву торбинку з тютюном і насипав на тонку смужку одірваного папірця зі старої газети, що її підняв з підлоги. Він також устиг позирнути на шпальту, в якій звучав обнадійливий пафос початку нової п’ятирічки. Затягуючись самокруткою і розмірковуючи про все заразом – загальну евакуацію, призов до лав армії, загальний патріотизм, – Льоня раптом усвідомив, що до цієї розмови з Зіною Яківною він ніколи не мав сумніву в правильності спільних комуністичних гасел «всіх братніх народів». І поки це його не стосувалось безпосередньо, також вважав, що жертви оті – заради перемоги і майбутнього процвітання. Ніколи не сумнівався…

Але саме завдяки старій газеті відбувся відвертий діалог між сусідкою-єврейкою і сином професора – демобілізованим капітан-лейтенантом. До цього дня ще ніколи вони не були такими відвертими. Зіна Яківна виказала хлопцю те, що накипіло. А в Льоні після того, як він прочитав ту шпальту, раптом зародились сумніви щодо дій радянської влади в цілому. Маркс якось сказав, що друковане слово перетворює матеріальну боротьбу в боротьбу ідейну, боротьбу плоті і крові – в боротьбу духовну, боротьбу потреб, пристрастей, емпірії – в боротьбу теорій, розуму, форми. Він іще мав би додати, що ці незбагненні метаморфози не можна доводити до абсурду…

Льоня аж пересмикнув плечима, і він втупився у вікно, що виходило на вулицю Карла Лібкнехта. Через дорогу виднівся красивий сірий будинок, також «буржуазний», на останньому, четвертому, поверсі якого мешкав його давній товариш Миха. Льоня зітхнув і все ж таки наважився попросити:

– Розкажіть про Алю, будь ласка…

Тьотя Зіна якось безпорадно поглянула на нього, і Льоня побачив, як опустились її руки і повисли безвільно.

– Ну добре… – відказала, вмощуючись до нього спиною на жовту софу, аби хлопець не побачив, як потекли в неї сльози. – Вона завжди була чепурненька, моя дівчинка. Я тоді вдягла на Алю відразу дві сукні, що пошила незадовго до цього, а зверху – ще одну, стару, адже думала: на новому місці, може, щось виміняє…

– Ви гадали, вас кудись переселяють?

– Ну, так, звісно. Хоча й насторожувало оте: «Хто не з’явиться – буде розстріляний». Але ж німці завше були вкрай раціональними і жорсткими. Який наказ тим не завершувався? Зібрали безліч людей. І старших, і дітей. Серед нас були юристи, філологи, професори, хірург із мого шпиталю… Він мав золоті руки, Льоню. Як же його вбивати? Ми всі вірили, хоча було і якесь передчуття лихого… Проте що нам залишалося?

– А як вас примусили прийти всіх? – не розумів хлопець.

– А ти б не пішов, якби твоїм дітям погрожували розстрілом? В оголошенні було написано: «Всі жиди, що мешкають у Києві та його околицях, повинні з’явитися з цінними та теплими речами о сьомій годині на жидівському кладовищі». Я вже не пам’ятаю, як я прийшла додому і відразу розказала все чоловікові. Це було 28-го, 29-го був Судний день, і ми всі мали піти. Менше ніж за добу мали виконати цей звірячий наказ…

Льоня почув, що стара жінка плаче. Її тремтливі плечі освічувало червоне сонце, що виглядало з-за чотириповерхової сусідньої будівлі. Він присів біля неї на підлогу і поклав руку на її плече.

– Мені щиро жаль, тьотю Зіно…

– Усі пішли… Цілими родинами. Там були також українці чи росіяни, що допомагали нести речі чи вести тих, хто потребував допомоги. З нами поруч ішла, Ніна, росіянка. Вона допомагала сусідці, якій на вигляд було років вісімдесят, не менше. І от стара впала і втратила свідомість, а німець вийняв пістолета і її пристрелив! У всіх на очах… Можеш уявити, я це бачила! Що я тоді відчувала?.. Я зрозуміла, що йду на смерть, і подумала, що в мене тепер ніколи не болітимуть суглоби, що мене так мучили…

Тьотя Зіна торкнулася сухою, немічною рукою до коліна.

– А тепер знаєш, що я думаю? Нехай би в мене на ті суглоби зсередини хтось кишки намотував… Усе ж краще, аніж…

– Тьотю Зіно – ви вижили. І це головне, – якось машинально промовив Леонід. Він справді радів, що Зіна Яківна зосталась живою. Але вже за мить пошкодував про свої слова.

– Синку, мене Бог покарав. Я пережила своїх дітей. – Стара єврейка замовкла на мить, а потім продовжила якимось неживим голосом: – Коли застрелили ту бабцю, Ніна почала лементувати, акцент у неї був московський, і чомусь зверталась вона саме до мене: «Видите, тётя, что делается?!» Її і мене відштовхнув німець зі словами: «Геть, росіянки!» Я впала і вдарилась головою об щось, може, бровку. А прийшла до тями лише кілька днів по тому… Мене хтось упізнав і привіз у шпиталь. Потім сказали, що я два дні марила. А тепер що мені лишається, Льоню? Я щодня ходжу туди. Запах там спочатку стояв такий, що я вила…