Галина Горицька - Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги

Зіна Яківна майже силоміць запхала його до своєї квартири.

– Не треба про це говорити… – зашепотіла стиха. У коридор вийшов хтось чужий – Льоня раніше не бачив цього чоловіка.

– Зіно Яківно, біжу картки отоварювати. Кажуть, нарешті м’ясо видають, а не консерви. Вам чергу зайняти?

– Ні-ні, Ігоре Івановичу, – швидко промовила, штовхаючи Льоню до кімнати, Зіна Яківна. – Я трохи згодом сама підійду

– Тьху! Чи ви гадаєте, що вони вас там чекатимуть у магазині?

Зіна Яківна нічого не відповіла. Нарешті заштовхала розгубленого хлопця до своєї кімнати і різко захлопнула двері, провернувши ключ у замку. Потім пояснила:

– Це Ігор Іванович – один із моїх нових сусідів.

Льоня потер скроню:

– Нічого не розумію… У вас що тепер – комуналка у квартирі?

– Авжеж, – відказала стара згорблена жінка і відвела погляд, ніби щось неприємне спало їй на думку, а вона не бажала пояснювати й згадувати. Потім енергійно махнула рукою і продовжила: – З цієї кімнати лише вчора молоду пару виселили. Виявляється, в них був підробний ордер. Кербуд відразу після цього прибігла, сказала, що тут надлишок жилплощі, і вона скоро нових приведе. А я вже звикла жити сама під час окупації…

– Підробний ордер? – перепитав Льоня.

Зіна Яківна знову махнула рукою, ніби відганяючи від себе все зле чи погане. Потім зітхнула і заходилася пояснювати:

– Це нині дуже важливий документ, Льоню. Основний папірець, можна сказати, що засвідчує право займати кімнату або й цілу квартиру. Це вже як кому пощастить. Адже після німців та пожеж у центрі житлових приміщень значно поменшало… Міськрада видає такий ордер. Тож лише Богу відомо, кому цей документ дістанеться. Черги страшні… – Зіна Яківна розвела руками. – Так-от. Хоча корінець документа зберігається в житлових конторах, а сам він містить купу деталей, як-от номер та дата видачі, його все одно якось умудряються підробляти. Людям-бо жити ніде. І їсти нема чого… В гастрономах порожньо. У нас тепер карткова система. Подейкують, вона на Донбасі з сорок першого. Звісно, все з Білокам’яної почалося. Ну а у нас вже після того, як німців вигнали, картки були введені. Ось тобі, наприклад, захочеться котлети, а м’яса катма.

Зіна Яківна раптом неприродно реготнула. Потім ураз стихла, позираючи, чи не чує хто. Пояснила тихо:

– Ось у тебе є, приміром, картки на м’ясо, а замість них у гастрономі – одні лише консерви. Або приходить мама з немовлям за молоком, а їй замість молочка трохи цукру відсиплять. Нема, нічого нема, Льоню… Навіть якщо у тебе найвища категорія [3] Нормування поширювалось на муку, хліб, крупи, макаронні вироби, цукор, м’ясо, м’ясопродукти, рибу та на промислові товари. Робітникам щодня належало 500–700 г хліба, службовцям – 400–450 г (в залежності від важливості галузі виробництва), дітям і утриманцям – 300 г. …

– Заждіть, із харчуванням мені все ясно. А що з моєю квартирою?

– Льоню, я ж пояснюю: з житлом у Києві страх що коїться… Хто спритніший – відразу після окупації щось ухопив. А так – нові люди приїздять, колишні мешканці повертаються, селити нема куди, всіх ущільнюють. Невже ти гадав, що квартира тебе чекатиме пустою? – Зіна Яківна похитала головою. – Та й не у війні лише справа… Не встигли ще й судове рішення по твоєму батьку прийняти, тільки опечатали, а ордер на заселення комусь уже видали. Родині енкаведешників. Гадаю, вони до цієї квартири придивлялись ще до арешту. Подейкують, працівники цього наркомату всюди найкраще житло урвали і не туляться в комуналках. Отаке-то, Льоню…

По цих словах Зіна Яківна знов огледілась. Льонині очі округлились.

– З квартирою мені тепер ясно… – кинув він. – Що ж, я у ній відтоді, як у мореходку поступив, не жив. Грець із нею. Зіно Яківно, а де Аля, де всі ваші?

Уже через кілька хвилин Леонід сидів на старій жовтій софі Зіни Яківни і хитав головою, чимдуж стискаючи щелепи. Так, ніби при кожній її фразі хтось бив його по обличчю боксерською рукавицею, а після останніх слів просто-таки послав у нокаут.

– Як… – забрали? Що значить… усіх?

– Так, Льончику… Всі, всі мої діти… І Семен, і Аля, і Яцек із ними… в Бабиному Яру покояться…

Хлопець подивився на світлини, що висіли на стіні рівненько. І всі – з чорними стрічками. Коло однієї кружляла оса. Він підвівся, аби розгледіти обличчя дівчини на тій світлині. Кирпата, смішна, з такими вогненно-рудими, палахкими кучерями, що сама Геді Ламар позаздрила б…