Галина Горицька - Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги

Він знав Алю із дитинства. Тоненька, завжди усміхнена. Вона писала йому якось у військово-морське училище разів зо два, а потім припинила. Але Льоня не знав, чому припинила… Він гадав, що коли його відправили на фронт, її листи просто не доходили до нього. А потім він утратив ногу і перестав перейматися усім на світі. Навіть листами Алі.

Він хотів одружитися з нею, коли повернеться. Це було мрією всього його дитинства і молодості. Перше кохання. І поки що – єдине. Леонід пам’ятав, як запізнювався в школу, аби побачити, як мама веде Алю в дитячий садок. Старші хлопці дражнилися: «Аля і Льоня – голубки на фургоні». Її кіски, її білі гольфи з помпончиками, немов хвостики пуделя, її радісні очі, що так задивлялись довкола – до сонця і хмаринок на небі, дитячий сміх товаришів, що, здавалось, щойно покинули гратися в квача на подвір’ї…

– Щось мені зле, Зіно Яківно, – ледь вичавив він із себе. – Дайте хоч ви води напитися, якщо вже не в батьківській оселі…

Стара жінка поглянула на нього і пошкандибала на кухню. Льоня лише тепер завважив, що всі шпалери в кімнаті якісь брудні і обдерті. Дерев’яна рама вікна тримається на одному шпінгалеті і хитається, як стара гойдалка, зі скрипом – туди-сюди… Сонце шпарить у кімнату, немов розстрілює впритул. Оті шпалери і фотографії померлих, і Льонине серце також…

Сусідка тремтливими руками поставила навпроти склянку води на, схоже, дивом уцілілий дубовий стіл – з меблів «сталінського ампіру». Льоня пам’ятав, як Аля ними пишалась. У цій квартирі ще був комод з цього гарнітуру на товстих різьблених ніжках у вигляді лап лева (вона кумедно називала їх «звів’ячими», бо не вимовляла звук «р»). Лишився ось цей стіл зі слідами гарячого підстаканника, що не раз ставився на нього…

Усе навкруги видавалося якимось нереальним під безжальним сонячним промінням – застарілим, каламутним, немов та вода, що бовталася в стакані, принесеному слабкими руками тьоті Зіни.

Зіна Яківна якийсь час мовчки дивилася на світлини, ніби пригадуючи щось важливе. Її погляд переходив з одного обличчя на інше. Льоні здалося, що вона відійшла пам’яттю кудись далеко. Вона мовчки стояла, напружено блукаючи очима по розстелених газетах на підлозі, немов шукала щось загублене. Як голку в сіні…

Потім вона стрепенулась, складаючи думки докупи, підняла січневий номер «Правди України» і прочитала рядки пафосної замітки про четверту п’ятирічку: «Грандіозні, захопливі завдання нової п’ятирічки. Як не тяжкі рани, заподіяні війною, партія та уряд закликають народ – у найкоротші строки відновити все зруйноване». Поклала газету і заговорила:

– У той день киян на вулицях зовсім не було. Ніби якась суцільна змова, і всі, окрім нас, розуміють, куди жидів ведуть. А ми, наївні, думали, що то переселення. Правда, я відчувала, що трапиться щось невідворотне, і що німці спеціально поширюють чутки про ті шланги, аби виправдатись потім. Себто зробили так, аби українські поліцаї ні про що не здогадувались, зганяючи нас у Бабин Яр. Хтозна, чи у цих націоналюг – прихвоснів нацистських, був жаль хоч до когось, окрім селян у вишиванках…

– Стривайте, які шланги? – не зрозумів хлопець.

– Бач, коли Хрещатик підірвали, євреїв звинуватили у тому, що буцімто усі шланги, що мали подавати воду з Дніпра, вони пошкодили. Але ж то не євреї винні, Льоню! То солдати, коли полишали тут усіх напризволяще…

– Як – солдати? Тьотю Зіно, вибачайте, але я…

– Ти можеш мені не вірити. Але сам помізкуй: якби то підривали нацисти – навіщо так хапливо? Адже й фриців багато тоді постраждало. Навіщо тоді їм удавати, що вони гасять полум’я? Якщо в Яру стільки вбито, хіба вони соромляться якогось підпалу? Ось згадай тьотю Лялю – вона ж там квартиру мала, на тому клятому Хрещатику! Хіба б вона псувала ті шланги? [4] Центр Києва у вересні 1941 р. зруйнували не нацисти, а радянські війська. Утім, чутки про участь радянських військ у руйнуванні Києва заперечували як німецьку пропаганду. Навіть Хрущов удавав, що не знає, чиїх рук ця справа. У своїх мемуарах він писав: «Я так і не зміг розібратися… Населення говорило, що німці пояснювали: це підірвали партизани, які лишилися. Я вважаю, що це все ж таки була справа рук гестапівців». Хрещатик мали розчистити до свята Першого травня 1944 р. (насправді це відбулося лише восени 1945 р.). У тогочасній радянській пропаганді Хрещатик став символом звірств нацистів.

– Стривайте…

Але Зіну Яківну було вже важко спинити. Її чорні очиці блищали праведним гнівом, вона казала, в принципі, логічні речі, Льоня це усвідомлював, але вірити все ще не хотілося: