Умберто Еко - Маятник Фуко

Нічого дивного, що у м’якій меланхолії збляклої старечої слави вони прислухаються до таємних учень мусульманських містиків, жерців-охоронців прихованих скарбів. Може, саме звідси народилася легенда про лицарів Храму, яка все ще переслідує розчаровані й спраглі душі, оповідь про безмежну силу, яка більше не знає, до чого себе прикласти…

І вже на смерку цього міфу приходить Людовік, король-святий, який приймав у себе Аквіната. Він продовжує вірити у хрестові походи, незважаючи на два століття даремних поривань та спроб, що зазнали невдачі через нерозумність переможців. Хіба варто пробувати ще раз? Варто, говорить Людовік Святий, а тамплієри тут як тут, вони йдуть за ним аж до остаточної поразки, адже це їх ремесло, хіба може Храм існувати без хрестових походів?

Людовік атакує з моря Дам’єтту, ворожий берег виблискує піками, галябардами і корогвами, щитами і кривими шаблями, достойні люди, каже Жуенвіль галантно, приємно подивитись, як їх золотиста зброя сяє на сонці. Людовік міг би зачекати, але він вирішує за будь-яку ціну висадитися. «Вірні мої воїни, ми непереможні, бо ніщо не розділить нас у нашій любові до ближнього. Якщо нас буде переможено, ми станемо мучениками. Якщо ж здобудемо перемогу, примножимо славу нашого Господа». Тамплієри не вірять йому, але їх виховували на ідеальних лицарів, вони ж не можуть зрадити свого образу. Тож вони підуть за королем у його містичному безумстві.

Неймовірно, але висадка вдається, і ще неймовірніше, але сарацини залишають Дам’єтту, та король не зважується увійти в місто, бо не вірить у їхню втечу. Але це правда, місто біля його ніг, і скарби, і сто мечетей, які Людовік одразу перетворює на церкви Нашого Господа, теж належать йому. Тепер треба прийняти рішення: йти на Александрію чи на Каїр? Наймудрішим рішенням було б іти на Александрію, щоб відібрати в Єгипту його життєво важливий порт. Але та виправа мала свого злого генія, який був брат короля, Робер д’Артуа, одержимий манією величі, амбіціями, спраглий слави і принижений, як кожний молодший син. Він радить узяти напрям на Каїр, серце Єгипту. Тамплієри спочатку стримуються, а відтак починають кусати вудила. Король заборонив окремі сутички, але саме сержант тамплієрів порушує заборону. Він бачить невеликий загін султанських мамлюків і кричить: «А тепер на них, в ім’я Бога, бо не стерплю я більше такої ганьби!»

У Мансурі сарацини ошанцьовуються за річкою, французи намагаються побудувати загату, щоб зробити брід, і захищають її своїми рухомими вежами, але сарацини застосовують грецький вогонь, що його вони запозичили од візантійців. Вістря грецького вогню було товсте мов бочка, а хвіст його був подібний до великого списа, він мчав, немов блискавка, і скидався на дракона, що летить у повітрі. І світло від нього так освітлювало табір, що було видно як удень.

Християнський табір охоплений вогнем, а тим часом зрадник-бедуїн за триста візантійських золотих монет вказує королеві брід. Король вирішує атакувати, перехід убрід нелегкий, чимало людей тоне і їх відносять води, на протилежному березі вже чекають триста кінних сарацинів. Але врешті головна частина війська дістається берега, і, згідно з наказом, тамплієри скачуть попереду, а за ними — граф д’Артуа. Мусульманські вершники кидаються врозтіч, а тамплієри дожидаються решти християнського війська. Але граф д’Артуа зі своїми людьми кидається навздогін ворогам.

Тоді тамплієри, щоб не втратити чести, теж кидаються у наступ, але наздоганяють графа, коли той уже проник у ворожий табір і влаштував там різанину. Мусульмани тікають у напрямку до Мансури. Це справляє величезну приємність д’Артуа, який кидається їх переслідувати. Тамплієри намагаються стримати графа, брат Жіль, головний командувач Храму, влещує його, кажучи, що той вже здійснив чудовий подвиг, один з найвизначніших на заморській землі. Але д’Артуа, спраглий слави жевжик, звинувачує тамплієрів у зраді, навіть додає, що якби тамплієри та госпітальєри захотіли, цю землю було б уже давно завойовано, і він дав доказ того, що можна зробити, якщо маєш кров у жилах. Це вже занадто для чести Храму. Храм не дозволить нікому випередити себе, всі кидаються до міста, вдираються в нього, переслідують ворогів аж до мурів протилежного боку, І тут тамплієри усвідомлюють, що вони повторили помилку Аскалону. Християни — разом з тамплієрами — затрималися, грабуючи палац султана, а невірні знову згуртовуються і несподівано нападають на цю вже розпорошену зграю шулік. Невже тамплієри ще раз дозволили, щоб їх засліпила жадоба? Але інші переказують, що перед тим, як кинутися вслід за д’Артуа в місто, брат Жіль зі свідомим стоїцизмом сказав графові: «Мій пане, я та мої побратими не боїмося і підемо вслід за вами. Але знайте: ми вельми сумніваємося, що ви і я зможемо повернутися». В кожному разі д’Артуа, дякувати Богові, гине, а з ним чимало інших хоробрих лицарів, включно з двісті вісімдесятьма тамплієрами.