Умберто Еко - Маятник Фуко

Все скінчилося, мої бідолашні тамплієри.

Того вечора у Піладе аж після п’ятого віскі, за яке проти моєї волі заплатив Бельбо, до мене дійшло, що я снив, снив пристрасно (який сором) і вголос. Я, мабуть, розповів чудову історію, з почуттям і зі співчуттям, тому що в Долорес блищали очі, а Діоталлеві, відпустивши віжки, замовив собі ще один тонік і, серафічно підвівши очі до неба, себто до аж ніяк не сфіротичної стелі бару, пробурмотів: «А може, й були вони всім тим нараз — пропащими душами і святими, конюхами й лицарями, банкірами і героями…»

«Вони, звичайно, були неординарні люди», зробив висновок Бельбо. «А ви, Казобоне, їх любите?»

«Я готую про них дипломну роботу, а той, хто пише дипломну роботу про сифіліс, врешті полюбить навіть спірохету бліду».

«Гарно, наче в фільмі», сказала Долорес. «Але мені, на жаль, уже пора йти, я мушу надрукувати на гектографі летючки на завтрашній ранок. Пікетуємо фабрику Мареллі».

«Щаслива ти, що можеш дозволити собі розкіш цим займатися», сказав Бельбо. Він утомлено підніс руку, погладив їй волосся. Замовив, за його словами, останнє віскі. «Вже майже північ», зауважив він, «я кажу це Діоталлеві, а не нормальним людям. Але закінчімо цю історію, я хочу дізнатися про процес. Коли, як, чому…»

« Cur, quomodo, quando », кивнув Діоталлеві. «Авжеж, авжеж».

Процес, сповнений замовчувань, суперечностей, загадок та глупоти. Глупота була найпомітнішою, і оскільки її важко було пояснити, вона, як правило, ототожнювалась із загадками. У ті щасливі дні я вважав, що глупота породжує загадку. Того вечора у перископі мені спало на думку, що найстрахітливіші загадки, щоб себе не виявити, маскуються під божевілля. А тепер я думаю, що світ — це приязна загадка, яку наше божевілля робить страхітливою, тому що намагається інтерпретувати її відповідно до своєї правди.

Тамплієри залишилися без мети. Тобто вони перетворили засоби у мету — порядкували своїм величезним багатством. Природно, що такий монарх-централізатор, як Філіп Красивий, дивився на них кривим оком. Як можна було тримати під контролем такий незалежний орден? Великий магістр мав статус князя крови, командував військом, керував величезними земельними володіннями, його обирали як цісаря і він мав абсолютну владу. Французька скарбниця була не в руках короля, а охоронялася паризьким Храмом. Тамплієри були повноважними адміністраторами поточного рахунку, формально записаного на ім’я короля. Вони отримували і виплачували гроші, маніпулювали відсотками, діяли, як великий приватний банк, але зі всіма привілеями та пільгами державного банку… І скарбник короля теж був тамплієром. Хіба можна буд правити в таких умовах?

Якщо не можеш перемогти ворога, пристань до нього. Філіп просить, щоб йому присвоїли звання почесного тамплієра. Відповідь негативна. Цю образу король добре закарбував собі у пам’яті. Тоді він натякнув папі, що добре було б злити ордени тамплієрів та госпігальєрів в один і поставити новий орден під контроль одного з його синів. Великий магістр ордену, Жак де Моле, прибув з великою помпою з Кіпру, де він жив як монарх у вигнанні, й подав папі меморандум, в якому нібито аналізував переваги, а в дійсності проливав світло на недоліки такого злиття. Без жодного сорому Моле відзначав, між іншим, що тамплієри багатші від госпітальєрів, і злиття збіднить одних, збагативши інших, що було б великою шкодою для душ його лицарів. Моле переміг у цій першій партії гри, яка починалася, — проект було здано до архіву.

Філіпові не залишалося нічого іншого, як удатися до наклепів, і тут карта йшла йому в руку. Поговір про тамплієрів ходив уже віддавна. Як могли ставитися до цих «завойовників» добрі французи, які бачили, як ті повсюди збирали десятину, а натомість не давали нічого, навіть власної крови в обороні Святого Гробу? Вони теж були французами, але не зовсім, вони були мало не pieds noirs , чи, як казали тоді, poulains . Можливо, вони хизувалися своїми екзотичними звичками, хтозна, чи не розмовляли між собою мовою маврів, до якої привчилися. Вони були ченцями, але не приховували від загалу своїх брутальних звичаїв, і ще кілька років до того папа Інокентій III змушений був видати буллу De insolentia Templariorum [43] De insolentia Templariorum — лат.: «Про зарозумілість тамплієрів». . Вони дали обітницю убозтва, але жили з помпою аристократичної касти, жадібністю нового купецького стану, нахабністю корпусу мушкетерів.