Умберто Еко - Маятник Фуко

«То це були хвастощі?» спитав Діоталлеві.

«Часто так, і ще раз дивуєшся розходженню між їх політичною та адміністративною мудрістю, з одного боку, і їх стилем зелених беретів, з другого — відваги безмір, а розуму ні на гріш. Візьмімо історію з Аскалоном…»

«Візьмім її», сказав Бельбо, який відвернувся, щоб з підкресленою вишуканістю привітатися з дівчиною на ймення Долорес.

Вона сіла біля нас, кажучи: «Я теж хочу, я теж хочу почути історію Аскалону!»

«Отже, одного дня король Франції, німецький цісар, Бодуен III Єрусалимський і великі магістри орденів тамплієрів та госпітальєрів вирішили взяти в облогу Аскалон. І всі вони вирушили на облогу: король, двір, патріярх, священики з хрестами та хоругвами, архиєпископи Тиру, Назарету, Кесарії, словом, великий пікнік перед ворожим містом з наметами, орифлямами, знаменами, барабанами… Аскалон захищало сто п’ятдесят башт, і мешканці вже віддавна приготувалися до облоги, кожен будинок мав бійниці, як фортеця у фортеці. А тамплієри — вони ж такі досвідчені у війні — мали б знати такі речі. Ну, всі метушаться, будують тарани і дерев’яні вежі, знаєте, оті пристрої на колесах, що їх підвозять під ворожі мури і за їх допомогою кидають вогонь, каміння, стріли, поки катапульти бомбардують здалеку великими брилами. Аскалонці намагаються запалити ті вежі, вітер їм не сприяє, полум’я перекидається на мури, які принаймні в одному місці падають. Пролом! Учасники облоги кидаються туди всі як один, і тоді стається одна дивна річ. Великий маґістр тамплієрів перегороджує дорогу, щоб у місто увійшли лише його люди. Супротивники тамплієрів говорять, що він зробив це, аби лише тамплієрам дісталася здобич, натомість їх прихильники твердять, що, боячись засідки, він хотів послати вперед своїх самовідданих воїнів, у кожному разі, я б не призначив його керувати військовою академією. Сорок тамплієрів стрімголов мчать крізь усе місто, натикаються на огорожу з протилежного боку, зупиняються у хмарі куряви, дивляться один на одного, питаючи себе, що вони тут роблять, повертаються і кидаються мчати щодуху назад, повз сарацинів, які з вікон жбурляють їм на голови каміння та списи і, врешті, вирізують їх до ноги включно з великим магістром, тоді замуровують пролом, вивішують на мурах трупи і крутять християнам дулі, паскудно регочучи».

«Мавр жорстокий», мовив Бельбо.

«Як діти», повторив Діоталлеві.

«Ці твої тамплієри були просто навіжені», схвильовано сказала Долорес.

«А мені вони нагадують Тома і Джеррі», сказав Бельбо.

Мене почали мучити докори сумління. По суті, вже два роки я жив з тамплієрами і полюбив їх. Піддавшися снобізмові своїх співрозмовників, я зобразив лицарів як персонажів мультфільму. Може, це була вина Ґійома Тирського, зрадливого дієписця. Ні, зовсім не такі були Лицарі Храму, — бородаті й розпашілі, з прегарним червоним хрестом на білосніжній накидці, гарцюючи на конях у тіні Босеану, свого біло-чорного стягу, вони так чудесно віддавалися своїй учті смерти та відваги, а піт, про який говорив святий Бернард, своїм бронзовим полиском надавав, мабуть, саркастичної шляхетности їх страхітливій посмішці, коли вони таким жорстоким робом святкували своє прощання з життям… Леви на війні, як говорив Жак де Вітрі, лагідні ягнята у мирний час, брутальні у битві, благочестиві в молитві, жорстокі з ворогами, доброзичливі до побратимів, позначені білим і чорним своєї хоругви, бо щиросерді з друзями Христа, похмурі й страхітливі зі своїми ворогами…

Чому я поводжуся з цими вартими співчуття оборонцями віри, останнім прикладом лицарства у час його смерку, наче якийсь Аріосто, адже я міг би бути їхнім Жуенвілем? Мені спали на гадку сторінки, які присвятив їм автор Історії Святого Людовіка , який подався разом з Людовіком Святим, як писар і товариш по зброї водночас, у Святу Землю. Тамплієри існували вже сто п'ятдесят років, хрестових походів було вже зроблено достатньо, щоб позбутися всяких ілюзій. Зникли, наче привиди, героїчні постаті королеви Мелісенди та прокаженого короля Бодуена, вичерпалася внутрішня боротьба в Лівані, який, проте і далі спливав кров’ю, вже один раз упав Єрусалим, Барбаросса втопився в Кілікії, Річард Левове Серце, переможений і принижений був змушений тікати на батьківщину, переодягнувшися, до речі тамплієром, християнство програло свою битву. У сарацинів цілком інше розуміння конфедерації між державами автономними, але об’єднаними заради захисту цивілізації — вони читали Авіценну, вони не такі темні, як європейці. Як можна було впродовж двох століть перебувати у межах впливу толерантної, містичної та вільнодумної культури, не піддаючись її покликові, особливо якщо зіставити її з західною культурою, грубою, вульгарною, варварською, германською? Коли 1244 року востаннє і вже остаточно впав Єрусалим, нема вже сумніву, що війна, розпочата сто п’ятдесят років раніше, програна, християни не повинні більше приносити розбрат на цю рівнину, де мав би панувати лише мир та запах ліванських кедрів. Бідолашні тамплієри, навіщо була потрібна ваша епопея?