Умберто Еко - Маятник Фуко

«Ні, дурнем він не був, але він теж був ченцем, а в ті часи ченці мали вельми своєрідне поняття про тіло… Перед тим я боявся, що подав свою історію надто вже у стилі вестернів, але якщо добре подумати, послухайте, що говорить Бернард про своїх улюблених лицарів, я взяв із собою цю цитату, її варто прочитати: ‘Вони тримаються здалека і відвертаються з огидою від мімів, штукарів та жонглерів, від непристойних пісень та фарсів, вони коротко стрижуть волосся, навчившись від апостола, що чоловікові не личить запускати собі шевелюру. Не побачиш, щоб вони чесалися, рідко вони й миються, борода наїжена, вони смердять пилюкою, вкриті брудом через спеку і через те, що вони завжди в латах’».

«Не хотів би я потрапити в їхній табір», мовив Бельбо.

Діоталлеві повчально прорік: «Для пустельників завше було характерним культивувати здоровий бруд, щоб упокорити власну плоть. Пам’ятаєте святого Макарія, який жив на стовпі і, коли хробаки спадали йому з тіла, він збирав їх і клав назад на тіло, аби ці Божі створіння теж могли справити собі учту?»

«Стовпником був святий Симеон», сказав Бельбо, «на мою думку, він стримів на стовпі, щоб мати змогу плювати на голови тим, хто проходив унизу».

«Ненавиджу дух просвітництва», заявив Діоталлеві. «В будь-якому випадку Макарій чи Симеон, але таки був якийсь стовпник із хробаками, я не можу бути авторитетом у цих справах, бо не цікавлюся божевіллям поган».

«А твої рабини з Жерони були чистенькі й духмяні», сказав Бельбо.

«Вони жили у бридких норах тому, що ви, погани, замикали їх у ґетто. А тамплієри жили в паскудстві, тому що це було їм до вподоби».

«Не треба перебільшувати», сказав я, «чи бачили ви коли чоту рекрутів після маршу? Я ж розповів вам усе це, щоб ви могли зрозуміти суперечливе становище тамплієра. Він мусить бути містиком аскетом, не їсти, не пити, не спати з жінками; він блукає пустелею й стинає голови ворогам Христа, що більше він їх зітне, то більше купонів собі до раю назбирає, він смердить, з кожним днем заростає щетиною, а Бернард вимагає, щоб він, узявши місто, не кидався на якусь дівулю чи там молодицю, а під час безмісячних ночей, коли, як відомо, в пустелі дмуть самуми, не попрохав свого любого товариша по зброї про невеличку послугу певного роду. Хіба легко бути ченцем і зарізякою, випускати тельбухи і читати Богородице Діво ; ти не маєш права подивитись у вічі своїй сестрі у перших, а потім після тривалої облоги вриваєшся в місто і бачиш, як інші хрестоносці перед твоїми очима втішаються з жінкою халіфа, чарівні суламітки оголюють перед тобою перса, кажучи візьми мене, візьми, але залиш мені життя… Та ба, тамплієр має залишатися твердим, смердячим, зарослим, як цього хотів святий Бернард, і читати повечеріє… З іншого боку, достатньо прочитати собі Retraits …»

«А це що таке?»

«Устав ордену, досить пізньої редакції, коли орден уже був, можна сказати, на пенсії. Нема нічого гіршого од війська, яке нудьгує, бо війна скінчилася. Приміром, забороняється влаштовувати бійки, завдавати ран християнинові з помсти, спілкуватися з жінкою, зводити наклеп на побратима. Не можна було втратити раба, розсердитися і вигукнути ‘подамся до сарацинів!’, загубити через недогляд коня, дарувати тварин, окрім кішок та собак, відлучатися без дозволу, розбивати печатку магістра, залишати табір уночі, позичати без дозволу гроші ордену, кидати з люті одягом об землю».

«Із системи оборон можна зрозуміти, чим люди звичайно займаються», мовив Бельбо, «і з цього можна скласти образки щоденного життя».

«Спробуймо», сказав Діоталлеві, «тамплієр, розсердившись на що-небуть, що побратими йому сказали чи зробили того вечора, приторочивши до сідла трьох каплунів, від’їжджає без дозволу вночі верхи на коні, у супроводі сарациненяти, подається до дівчини нескромних звичаїв і, збагативши її каплунами, користується з нагоди, щоб здійснити акт незаконного злягання… Поки вони там жирують, сарациненя тікає з конем, а наш тамплієр, ще більш брудний, спітнілий і зарослий, ніж зазвичай, повертається, підібгавши хвоста, додому і, намагаючись нікому не показуватися на очі, тицяє гроші (ордену) лихвареві-євреєві, який незмінно чигає наче яструб на сідалі…»

«Тѝ сказав, Каяфо», зауважив Бельбо.

«Облиш, ми послуговуємося стереотипами. Тамплієр намагається повернути собі якщо не мавра, то принаймні якусь подобу коня. Але його товариш по ордену помічає ці махінації й увечорі (звісно, у таких громадах заздрість — звичайна річ), коли на задоволення загалу подають м’ясо, робить грубі натяки. Капітан починає підозрювати щось недобре, підозрюваний бентежиться, червоніє, витягає кинджал і кидається на побратима…»