Умберто Еко - Маятник Фуко

Проте я відхилився від теми. У деякий момент прийшли Бельбо та Діоталлеві, дуже схвильовані, перебуркуючися й уїдливо коментуючи щойно відбуту вечерю. Лише згодом я дізнався, якими були вечері у пана Ґарамона.

Бельбо одразу перейшов до своїх улюблених дистилятів, Діоталлеві довго й нерішуче розмірковував і врешті вибрав тонік. Ми знайшли столик у глибині, щойно звільнений двома водіями трамваю, яким завтра треба було рано вставати.

«Отож, отож-бо», сказав Діоталлеві, «ті тамплієри…»

«Ні, ради Бога, не вимагайте цього від мене… Ці речі можна прочитати будь-де…»

«Ми за усне передання», мовив Бельбо.

«Воно містичніше», докинув Діоталлеві. «Бог сотворив світ словом, Він же не посилав телеграм».

« Fiat lux , крапка. Подробиці в листі», сказав Бельбо.

«До Солунян, напевно», сказав я.

«Тамплієри», попрохав Бельбо.

«Значить так», сказав я.

«Ніколи не починайте із значить так », заперечив Діоталлеві.

Я вдав, що підводжуся. Я сподівався, що вони мене благатимуть. Вони не благали. Тож я сів і почав говорити.

«Кажу вам, далебі, цю історію знають усі. Почнімо від Першого Хрестового походу, гаразд? Ґодфруа поклоняється Святому Гробові й виконує свою обітницю, Бодуен стає першим королем Єрусалиму. Християнське королівство у Святій Землі. Але одна річ утримувати Єрусалим, а зовсім інша — решту Палестини, адже сарацинів розбили, проте не знищили. Життя у тих краях нелегке, як для нових поселенців, так і для прочан. І ось 1118 року, за правління Бодуена II, прибувають дев'ять осіб на чолі з таким собі Гуґо де Паеном, які складають ядро Ордену Убогих Лицарів Христа: чернечого ордену, але з мечем і в латах. Вони дають три класичні обітниці — убозтва, чистоти, послуху, окрім того, захисту прочан. Король, єпископ, усі інші в Єрусалимі відразу вділяють їм грошову підтримку, дають прихисток, помістивши їх у монастирі старовинного Храму Соломона. Ось як виникли Лицарі Храму».

«Ким вони були?»

«Гуґо та інші восьмеро, ймовірно, були романтиками, захопленими містикою хрестових походів. Але потім до них, мабуть, приєднувалися молодші сини аристократичних родів, шукаючи пригод. Нове Єрусалимське королівство було якоюсь мірою Каліфорнією тих часів, там можна було здобути багатство. Вдома у них не було великих перспектив, серед них, либонь, були й такі, що наламали чимало дров. Гадаю, це було щось на зразок Іноземного Леґіону. Що тобі робити, коли ти потрапив у халепу? Подаєшся у тамплієри, подивишся собі нові місця, розвієшся, іноді візьмеш участь у якійсь сутичці, тебе годують, зодягають, а до того ще й душу спасаєш. Звичайно, ти мусиш бути у добрячому розпачі, адже це означає йти в пустелю, спати під наметом, місяцями не бачити живої душі крім інших тамплієрів чи вряди-годи якогось турка, мчати верхи на коні під палючим сонцем, страждати від спраги, випускати кишки іншим бідолахам…»

Я на мить зупинився. «Мабуть, я зображаю їх надто вже у стилі вестернів. Була, вочевидь, і третя фаза: орден став могутнім, дехто намагається вступити до нього, навіть якщо на батьківщині його становище непогане. Але бути тамплієром уже не означає обов’язково перебувати у Святій Землі, можна бути тамплієром і вдома. Складна історія. Іноді вони справляють враження грубої солдатні, в інших же випадках виявляють деяку витонченість. Приміром, не можна сказати, що вони були расистами: вони билися з мусульманами, адже це було їхнє ремесло, але — з лицарським духом, з виразами взаємної пошани. Коли посол дамаського еміра відвідав Єрусалим, тамплієри виділили йому невелику мечеть, вже перетворену в християнську церкву, щоб він міг виконати свої обряди. Одного дня туди заходить якийсь франк, обурюється, бачачи у святому місці мусульманина, і обходиться з ним непоштиво. Але тамплієри проганяють нетерпимця і просять вибачення у мусульманина. Таке братання з ворогом згодом призведе їх до згуби, адже на процесі їх оскаржуватимуть також і в стосунках з мусульманськими езотеричними сектами. А може, це й правда, надто вони схожі на шукачів пригод минулого століття, які хворіли Африкою і жили, як тубільці. У них не було систематичної монастирської освіти, їм бракувало витончености розуму, щоб уловити богословські тонкощі. Їх можна порівняти з Лоренсом Аравійським, який врешті почав одягатися, як шейх… Утім, їхні дії оцінювати важко, адже часто християнські історіографи, як, приміром, Ґійом Тирський, не упускають жодної нагоди, аби їх очорнити».