Умберто Еко - Маятник Фуко

«Чому?»

«Тому що вони ставали занадто могутніми, і занадто швидко. Все починається зі святого Бернарда. Ви знаєте святого Бернарда, правда? Великий організатор, реформатор бенедиктинського чину, він викидає з церков прикраси, а коли якийсь колега виводить його з рівноваги, як це зробив Абеляр, він накидається на нього у стилі, гідному Маккарті, а якщо б міг, то послав би його на вогнище. Не маючи такої змоги, він наказує спалити його книги. Згодом він проповідує хрестовий похід, озброймося і вирушайте…»

«Він вам не симпатичний», зауважив Бельбо.

«Авжеж, терпіти його не можу, як на мене, він повинен потрапити у найгірші кола пекла, теж мені святий. Зате він умів добре дбати про свої інтереси, ви бачили, як його вшановує Данте, який призначає його головою кабінету Пречистої Діви. Його відразу зробили святим, тому що він умів представити себе у доброму світлі потрібним людям. Але я говорив про тамплієрів. Бернард одразу відчуває, що цю ідею варто розвивати, і підтримує тих дев'ятьох шукачів пригод, перетворюючи їх у Христове Військо, можна навіть сказати, що тамплієрів у героїчній їх подобі вигадав він. Бернард скликає собор в Труа 1128 року, саме для того, щоб визначити статус нових ченців-солдатів, а через кілька років пише похвалу цьому Христовому Військові й складає Правило з сімдесяти двох статей, яке дуже цікаво читати, адже чого там тільки нема. Щоденна меса, не можна задаватися з лицарями, яких відлучили від Церкви, якщо один з них попросить прийняти його до Храму, слід зустріти його по-християнському, — бачите я мав рацію, коли порівнював їх з Іноземним Легіоном. Вони мають носити білі плащі, прості, без хутра, хіба що з овечим хутром, заборонено носити вигнуте і вузьке за модою того часу взуття, спати слід у сорочці й підштанках, один матрац, одне простирадло, одна ковдра…»

«У тамтешній спеці все це, певно, страшенно смерділо…» сказав Бельбо.

«Що стосується смороду, то ми ще про нього поговоримо. Правило містить також інші обмеження: одна миска на двох, їсти мовчки, м’ясо тричі на тиждень, у п’ятницю покута, вставання на зорі; якщо робота була важка, можна поспати на годинку довше, але за це в ліжку треба прочитати 13 отченашів. Є магістр і ціла вервечка нижчої ієрархії, аж до сержантів, зброєносців, джур та прислужників. Кожний лицар повинен мати троє коней і одного зброєносця, жодної вишуканої прикраси на вуздечці, сідлі та острогах, зброя проста, але добротна, полювати заборонено, хібащо на левів, словом, життя, що складається з покути та битв. Не кажучи вже про обітницю чистоти, на якій особливо наголошується, адже то були люди, які не сиділи по монастирях, а воювали, вони жили посеред світу, якщо можна назвати світом той мурашник, яким була, либонь, у ті часи Свята Земля. Загалом, у Правилі йдеться, що товариство жінки дуже небезпечне, і лицар може виявляти ніжність лише до матері, сестри та тітки».

Бельбо застогнав: «Гм, з тіткою, то я був би обережніший… Але, наскільки я пам’ятаю, хіба тамплієрів не оскаржували в содомському гріху? Є одна книжка Клоссовського, Бафомет . Хто той Бафомет, їхнє диявольське божество, чи що?»

«Зараз розповім. Але подумайте хвильку. Вони жили життям моряків, довгі місяці проводили в пустелі. Ти перебуваєш там, де чорт добраніч каже, темна ніч, ти лягаєш під наметом із суб’єктом, який їв із твоєї миски, ти хочеш спати, пити, тобі холодно, страшно і ти хочеш до мами. Що ти робитимеш?»

«Можна зайнятися чоловічим коханням», запропонував Бельбо.

«І подумайте тільки, яке пекельне життя вони вели — інші воїни, котрі не прийняли обітниці, захопивши місто, гвалтують собі якусь смаглявку з бурштиновим животом та оксамитними очима, а що робити тамплієрові посеред пахощів ліванських кедрів? Залишіть йому смаглявця. Ви тепер розумієте, чому розповсюдилася приказка ‘пити і лаятися як тамплієр’? Це щось на зразок історії про капеляна в траншеях, який дудлить горілку і лається разом зі своїми неписьменними вояками. І цього досить. На своїй печатці вони зображені вдвох на одному коні, один припав до спини другого. Чому, якщо Правило дозволяє кожному мати трьох коней? Це, мабуть, вигадав Бернард, як символ убозтва або подвійности їхньої ролі ченців та лицарів. Але подумайте, як це сприймали звичайні люди, що можна сказати про ченців, які стрімголов скачуть удвох на одному коні й один притискає живіт до задниці другого? Можливо, то був наклеп…»

«… але вони самі на це наражалися», прокоментував Бельбо. «Не міг же той святий Бернард бути таким дурнем».