Умберто Еко - Маятник Фуко

«На донощика», уточнив Бельбо.

«На донощика, атож, кидається на бідолаху, ранячи його в лице. Той хапає меча, вони беруться за чуби, капітан ударами шаблею плазом намагається їх заспокоїти, братчики непристойно регочуть…»

«П’ючи і лаючись, як тамплієри…» сказав Бельбо.

«На Бога, до святої холери, трясця Божій Матері, а бодай би то Кров Свята залляла», піддав я перцю оповіді.

«Наш хлопець, без сумніву, охоплений люттю, ще б пак… що ж, до біса, робить тамплієр, коли його охоплює лють?»

«Його обличчя стає фіялковим», підказав Бельбо.

«Атож, саме так, як ти кажеш, він стає фіялковим, здирає з себе рясу і кидає на землю…»

«Запхайте собі десь цю засрану свитку, і ваш задрипаний Храм також!» запропонував я. «Ага, а ще він лупить мечем у печатку, розбиває її і горлає, що переходить до сарацинів».

«І за одним махом порушує щонайменше вісім приписів».

Щоб краще проілюструвати свою тезу, я завершив: «Можете уявити собі цих людей, які кажуть — я йду собі до сарацинів, а тут одного дня королівський префект заарештовує їх і показує їм розжарене залізо. І каже: признайся, поганцю, що ви запихали в задницю! Ми? Та не смішіть мене вашими щипцями, ви не знаєте, на що здатен тамплієр, я й вам запхаю в задницю, і папі, а якщо він потрапить мені під руку, то й королю Філіпові!»

«Зізнання, от і маємо зізнання! Звичайно, саме так усе й відбувалося», сказав Бельбо. «А тоді в карцер, і щодня його намазували його олією, щоб потім ліпше горів».

«Як діти», підсумував Діоталлеві.

Нас перебила дівчина з полуничною родимкою на носі, що тримала в руці якісь картки. Вона спитала нас, чи ми вже підписалися за арештованих аргентинських товаришів. Бельбо підписався одразу, не дивлячись на картку. «В будь-якому випадку, їм гірше, ніж мені», сказав він до Діоталлеві, який розгублено дивився на нього. Тоді звернувся до дівчини: «Він не може підписатися, бо належить до одної з індійських сект, яка забороняє писати своє ім’я. Чимало з них перебуває у в’язниці, тому що уряд їх переслідує». Дівчина з розумінням поглянула на Діоталлеві і передала картку мені. Діоталлеві полегшено зітхнув.

«Хто вони?» запитав я.

«Як — хто? Аргентинські товариші».

«Так, але з якої групи?»

«Такуара, з якої б ще?»

«Але ж Такуара фашисти», кинув я навмання, ніби щось у цьому тямив.

«Сам ти фашист», злісно прошипіла дівчина і відійшла.

«То, загалом, ті тамплієри були просто безталанні бідолахи?» запитав Діоталлеві.

«Ні», мовив я, «це моя вина, я перестарався, намагаючись трохи пожвавити цю історію. Те, про що ми говорили, стосується збройних загонів, але орден з самого початку одержував величезні пожертви і поступово заснував свої командорії по всій Європі. Подумати тільки, Альфонс Араґонський подарував їм цілу провінцію, ба більше, він заповів їм королівство у випадку, якби він помер без спадкоємців. Але тамплієри йому не довіряють і укладають угоду, давай, мовляв, нам наші грошики вже, а ці грошики — це півдесятка фортець в Іспанії. Король Португалії дарує їм ліс, ще зайнятий сарацинами, тож тамплієри кидаються в атаку, викидають маврів геть, а дорогою засновують Коїмбру. І це лише епізоди. Загалом, частина воює в Палестині, але основний склад ордену діє на батьківщині. І що ж відбувається? Якщо хтось мусить їхати до Палестини і потребує там грошей, а подорожувати з коштовностями та золотом остерігається, він залишає гроші тамплієрам у Франції, Іспанії чи Італії, бере розписку і одержує свою суму на Сході».

«Кредитний лист», мовив Бельбо.

«Авжеж. Вони винайшли розрахунок чеками ще до флорентійських банкірів. Тепер ви розумієте, з тими усіма пожертвами, здобутим у воєнних виправах добром та прибутками з фінансових операцій тамплієри стають мультинаціональною корпорацією. Щоб керувати такою структурою, потрібні були люди з головою на плечах. А ці люди зуміли переконати Інокентія II дарувати їм виняткові привілеї: орден залишає за собою всю воєнну здобич; хоч би де були його маєтності, він не відповідає ні перед королем, ні перед єпископами, ні перед патріярхом єрусалимським а лише перед папою. Звільнені всюди від десятини, вони мають право накладати її самі на землях під своїм пануванням… загалом, ця фірма завжди в активі, й ніхто не має права стромляти туди свого носа. Зрозуміло, чому єпископи та правителі поглядали на них косо, і все ж не могли без них обійтися. Хрестоносці здебільшого були шалапути, люди, які їхали, не знаючи куди вони потраплять і що там знайдуть. А тамплієри у тих краях — свої люди, знають, як обходитися з ворогом, знайомі з місцевістю і володіють воєнним мистецтвом. Орден тамплієрів — це організація солідна, навіть якщо його репутація заснована на хвастощах його наступальних загонів».