Умберто Еко - Маятник Фуко

Таким самим ґротесковим, хоча й не таким неймовірним, було па-де-де, що розпочалося у той час між королем та папою. Папа хотів би взяти цю справу в свої руки, а король воліє сам довести процес до завершення; папа хотів би лише тимчасово придушити орден, засуджуючи винних, а тоді відновити його у первинній його чистоті, а король хоче роздути справу до такої міри, щоб процес охопив орден у його цілості й призвів до його остаточного розпаду, політичного та релігійного, звичайно, але насамперед фінансового.

У певний момент з’являється один документ, справжній шедевр. Учені богослови доходять висновку, що звинувачуваним не слід давати оборонця, щоб не дозволити їм відмовитися від свідчень: оскільки вони вже призналися, нема навіть потреби в судовому розгляді, тут повинен вжити свою владу король, адже процес улаштовують тоді, коли випадок сумнівний, тут же сумнівів нема. «Навіщо тоді давати їм захисника, якщо не для того, аби захистити вже визнані ними помилки, оскільки очевидність фактів робить злочин безсумнівним?» Але оскільки існує ризик, що процес вислизне з рук короля і перейде до рук папи, король та Ноґаре фабрикують голосну справу, в яку вплутують єпископа Труа; за доносом одного таємничого пройдисвіта, якогось Ноффо Деї, його звинувачують у чаклунстві. Потім виявиться, що Деї брехав — і його повісять, — але поки що бідного єпископа засипають публічними звинуваченнями в содомському гріху, святотатстві, лихварстві. Ті самі гріхи, що й у тамплієрів. Можливо, король хоче показати синам Франції, що Церква не має права судити тамплієрів, адже й вона не позбавлена їхніх помилок; або ж це було просто попередження папі. Це темна історія, гра поліції та секретних служб, провокацій та доносів… Папу приперто до стіни, й він погоджується допитати сімдесят двох тамплієрів, які підтверджують зізнання, дані під тортурою. Але папа приймає їх каяття і користується з їх відречення, щоб пробачити їм.

І тут відбувається зовсім інша річ — саме цю проблему я хотів вирішити у своїй роботі, але мене розривало між суперечливими джерелами: тільки-но папі з великими зусиллями вдалося взяти лицарів під свою опіку, як він одразу відсилає їх до короля. Я так і не зрозумів, що там трапилося. Моле відмовляється від складеного зізнання, Климент дає йому нагоду захистити себе і посилає до нього трьох кардиналів, щоб вони його допитали. Із 26 листопада 1309 року Моле починає гнівно захищати орден та його чистоту, і доходить до того, що погрожує своїм обвинувачам. Відтак він зустрічається з посланцем короля, Ґійомом де Плезаном, якого вважає своїм другом. Той дає йому якісь неясні поради, і 28 дня того ж місяця він дає свідчення, дуже несміливі й туманні, кажучи, що він лицар бідний і неосвічеиий, і обмежується переліком заслуг (тепер уже колишніх) Храму, включаючи милостині, які він подавав, службу кров’ю у Святій Землі тощо. А на додаток прибуває Ноґаре і нагадує, що Храм мав більш ніж дружні контакти з Саладином: тут уже інсинуюється серйозний злочин — державна зрада. Виправдання Моле звучать жалюгідно. Після дворічного випробування в’язницею ця людина здається ганчіркою, але ганчіркою він показав себе й одразу після арешту. У третьому свідченні, складеному в березні наступного року, Моле вибирає іншу стратегію: він мовчить і заговорить лише в присутності папи.

Зміна декорацій — і цього разу перед нами епічна драма. У квітні 1310 року п’ятсот п’ятдесят тамплієрів просять вислухати їх слова на захист ордену. Вони заявляють, що їх піддавали тортурам, заперечують і відкидають як неймовірні всі звинувачення. Але король та Ноґаре знають свою справу. Деякі тамплієри відмовляються від своїх попередніх свідчень? Тим краще, значить їх слід уважати рецидивістами та кривоприсяжцями, або ж relapsi , тобто тими, хто повертається до єресі, — жахливе звинувачення у ті часи, — адже вони нахабно заперечують те, у чому вже зізналися. Того, хто визнав свою вину і кається, можна простити, але не того, хто не кається, а відмовляється від своїх свідчень і кривоприсяжно твердить, що не має в чому каятися. П’ятдесят четверо відступників-кривоприсяжців засуджено до смертної кари.

Легко уявити собі психологічну реакцію решти заарештованих. Той, хто визнає свою вину, залишиться живим і піде на каторгу, а поживемо — побачимо. Той, хто не зізнається, або навіть відмовиться від своїх попередніх свідчень, піде на вогнище. І п’ятсот іще живих відступників відрікаються від своєї відмови.