Умберто Еко - Маятник Фуко

Небагато було треба, аби розійшлося глухе ремствування: гомосексуалісти, єретики, ідоловірці, які поклоняються бородатій голові невідомого, але явно нечистого походження, може, вони посвячені в секрети ісмаїлітів, підтримують зв’язки з асасинами Гірського Старця. Філіп та його радники зуміли скористатися з цих пліток.

За спиною Філіпа діяли його злі генії, Маріньї та Ноґаре. Маріньї — це той, хто врешті запопав скарби Храму і порядкував ними від імені короля, поки вони не перейшли до госпітальєрів. Хто ж брав прибуток, невідомо. Ноґаре, хоронитель печаті короля 1303 року розробив стратегію інциденту в Ананьї, коли Шарра Колонна дав ляпаса Боніфатієві VIII і папа через місяць помер від приниження.

У певний момент на сцену виходить людина на ймення Еск’є де Флуаран. Перебуваючи у в’язниці за якісь неясні злочини і будучи за волосину від кари смерти, він зустрічається в камері з якимось тамплієром-відступником, теж в очікуванні шибениці, і вислуховує від нього жахливі визнання. Флуаран, в обмін на життя та чималеньку суму, викладає все, що знає. А те, що він знає, це те, про що всі вже давно перешіптуються. Але справа тепер перейшла від ремствувань до відкритого слідства. Король повідомляє сенсаційні викриття Флуарана папі, яким тепер є Климент V, той самий, котрий переніс папський престол до Авіньйону. Папа вірить і не вірить, а крім того, він знає, що втручатися у справи Храму нелегко. Проте 1307 року він погоджується на офіційне розслідування. Про це повідомляють Моле, але він заявляє, що його совість спокійна. Він продовжує брати участь в офіційних церемоніях поруч із королем, як князь серед князів. Климент V зволікає, король підозрює, що папа хоче дати тамплієрам час непомітно зникнути. Нічого подібного, тамплієри далі п’ють і лаються у своїх командоріях, нічого не підозрюючи. І це перша загадка.

Король розсилає всім префектам та сенешалям королівства 14 вересня 1307 року запечатані послання з наказом про масовий арешт тамплієрів та конфіскацію їхнього майна. Від вислання наказу до арешту, що відбувся 13 жовтня, минає місяць. Тамплієри ні про що не підозрюють. У день арешту всі вони потрапляють у сіть і — ще одна загадка — здаються без опору. І варто звернути увагу на те, що попередніми днями урядники короля, для певности, що ніщо не уникне конфіскації, під найсміховиннішими адміністративними приводами зробили щось на взірець опису майна тамплієрів на всій території країни. А тамплієри і в вус не дують, прошу дуже, префекте, дивіться, куди бажаєте, почувайтеся як удома.

Папа, довідавшись про арешт, пробує протестувати, але вже пізно. Королівські комісари вже почали працювати залізом та мотузкою і чимало лицарів під тортурами почали зізнаватися. І не залишалось нічого іншого, як віддати їх інквізиторам, які поки що не вдаються до вогню, але цього й не потрібно. Допитувані підтверджують зізнання.

І в цьому полягає третя таємниця: це правда, що їх тортурували, і жорстоко, адже від тортур помирають тридцять шість братчиків, але жоден з цих залізних людей, які звикли ставити чоло жорстоким туркам, не встояв перед префектами. У Парижі лише чотири лицарі зі ста тридцяти восьми відмовляються зізнатися. Всі включно з Жаком де Моле, зізнаються.

«У чому ж вони зізнаються?» спитав Бельбо.

«Вони зізнаються саме в тому, в чому їх було звинувачено наказі про арешт. Розходження у свідченнях були незначні, принаймні у Франції та в Італії. А в Англії, де ніхто не мав великого бажання їх судити, у протоколах трапляються канонічні звинувачення, але приписуються свідкам, що не належали до ордену і лише переказувала почуте. Загалом, тамплієри зізнаються лише тоді, коли хтось хоче щоб вони зізналися, і лише в тому, в чому їх звинувачують».

«Звичайний інквізиційний процес. Таких було чимало», зауважив Бельбо.

«І все ж поведінка звинувачених дивна. Головними пунктами звинувачення було те, що під час обрядів ініціації братчики тричі відрікалися від Христа, плювали на розп’яття, тоді їх роздягали догола і цілували in posteriori parte spine dorsi [44] in posteriori parte spine dorsi — лат.: в долішню частину спинного хребта. , себто в зад, потому в пупок, а тоді в уста, in humane dignitatis opprobrium [45] in humane dignitatis opprobrium — лат.: на ганьбу людської гідности. ; а насамкінець вони віддавалися плотським утіхам, говориться в протоколі, один з одним. Словом, оргія. Відтак їм показували голову бородатого ідола, і вони мали поклонятися йому. І що відповідають обвинувачені, коли все це перед ними викладають? Жофруа де Шарне, який потім помре на вогнищі разом з Моле, каже — авжеж, із ним таке було, він відрікся від Христа, але лише язиком, а не серцем, і він не пам’ятає, чи плював на розп’яття, тому що того вечора все робилося поспіхом. Що стосується поцілунку в зад, це теж із ним було, і він чув, як прецептор Оверні казав, що, по суті, краще злягатися з побратимами, аніж зв’язуватися з жінкою, але він особисто ніколи не чинив плотського гріха з іншими лицарями. Отже, вони зізналися, але все це було фактично грою, ніхто в це по-справжньому не вірив, — інші це робили, але я ні, я був з ними лише з чемности. Жак де Моле, великий магістр, не останній у цій компанії, каже, що коли йому дали розп’яття, щоб він на нього плюнув, він прикинувся, що плює, а сам плюнув на землю. Він визнає, що церемонії вступу в орден виглядали на зразок описаного, але — правду кажучи — він не може сказати точно, бо під час свого перебування на посаді він прийняв до ордену дуже мало братчиків. Інший говорить, що він цілував магістра, але не в гузно, а лише в губи, проте сам магістр цілував його в зад. Дехто визнає більше, ніж потрібно, — що вони не лише відрікалися від Христа, а й твердили, що Він був злочинцем, заперечували непорочність Марії, навіть мочилися на розп’яття, і не лише під час ініціації, а й впродовж Страсного Тижня, не вірили у святі тайни, не обмежувалися до поклоніння Бафометові, а поклонялися навіть дияволові в образі кота…»