Умберто Еко - Маятник Фуко

Якопо зостався сам. У нього за спиною був уже порожній цвинтар, у його руках була сурма, перед ним простяглися пагорби, які щораз темнішою синявою розпливалися в далечінь до густої нескінченності, а над його головою висіло випущене на свободу мстиве сонце.

Він вирішив заплакати.

Але раптом з’явився похоронний повіз — зі своїм прибраним, наче імператорський генерал, кремово-чорно-сріблястим автомедонтом, із задрапованими, наче труни, кіньми, збруя яких скидалася на варварські машкари, котрі залишали відкритими лише очі, з покрученими колонами, які підтримували біло-золотистий асиро-греко-єгипетський тимпан. Чоловік у трикутному капелюсі затримався на мить перед самотнім сурмачем, і Якопо спитав його: «Хто відвезе мене додому?»

Чоловік приязно кивнув. Якопо піднявся, сів на скриню поруч із ним, і на повозі для мертвих розпочалося його повернення до світу живих. Цей Харон поза службою мовчки поганяв своїх похоронних румаків уздовж краю скелі, Якопо сидів випростаний і достойний, стискаючи під пахвою сурму, з блискучим дашком, весь поглинутий своєю новою, неочікуваною роллю.

Вони спустилися з пагорбів, на кожному повороті відкривався новий простір виноградників, блакитних від синього каменю, світло далі засліплювало, і через безмежний проміжок часу вони причвалали до ***. Перетнули майдан, весь у портиках, порожній, як порожніми можуть бути лише майдани в Монферрато о другій годині недільного пополудня. Якийсь однокласник, що стояв на розі майдану, помітив Якопо на повозі, з сурмою під пахвою, з очима, спрямованими в нескінченність, і махнув рукою з виразом захоплення.

Якопо повернувся додому, не захотів ані їсти, ані нічого розповідати. Він сховався на терасі й почав грати на сурмі, нищечком, дмучи у неї легко, щоб не збурити тиші цієї сієсти.

До нього підійшов батько і без зла, з погідністю людини, яка знає закони життя, сказав йому: «Через місяць, якщо все буде так, як має бути, ми повернемось додому. Ти не можеш навіть думати про те, щоб грати на сурмі у місті. Домовласник вигнав би нас геть. Тому спробуй забути про неї. Якщо в тебе є нахил до музики, ми пошлемо тебе на уроки фортепіано». І тоді, бачачи, як зволожилися його очі, додав: «Облиш, дурнику. Ти усвідомлюєш, що тяжкі дні скінчилися?» Наступного дня Якопо віддав сурму донові Тіко. Через два тижні його родина покинула ***, повертаючись до майбутнього.

Я маю знайти вмиротворення. Я зрозумів. Хіба не говорив хтось із них, що спасіння приходить, коли здійсниться повнота пізнання?

Я зрозумів. Я повинен умиротворитися. Хто говорив, що мир виникає від споглядання ладу, порядку, який ти розумієш, яким насолоджуєшся, порядку, здійсненого без останку, в радості, в тріумфі, коли припиняються всі зусилля? Все стає ясним та прозорим, око спочиває на цілому й на частинах, бачить, як частини змагають до цілого, вирізняє центр, звідки випливає лімфа, подув, корінь усіх запитань…

Я маю знемагати від миру. З вікна кабінету вуйка Карла я дивлюсь на пагорб і на той краєчок місяця, який виринає. Широкий горб Брікко, помірніші спини пагорбів у глибині розповідають історію повільних, сонних хвилювань матері землі, яка, потягуючись і позіхаючи, в похмурому мерехкотінні сотні вулканів утворювала й руйнувала блакитні рівнини. Нема жодних глибинних підземних течій. Земля у своєму півсні розшаровувалася, замінюючи одну поверхню іншою. Там, де раніше росли аммоніти — діаманти. Там, де раніше росли діаманти, нині ростуть виноградники. Логіка морени, лавини, зсуву. Якщо якийсь камінчик випадково опиниться не на місці, ворухнеться, зсунеться вниз і, скотившись, залишить порожнє місце (гай-гай, horror vacui ! [326] horror vacui — лат.: Жах порожнечі. ), за ним скотиться інший, ось вам і пагорб. Поверхні. Поверхні поверхонь на поверхнях. Мудрість землі. І Лії. Безодня — це зникання рівнини у вирі. Навіщо поклонятися вирові?