Умберто Еко - Маятник Фуко

Потім вони пішли до цвинтаря, де їх очікувала фургонетка. Всі з галасом повлізали в неї і, скупчившись навстоячки, штовхали один одного інструментами, коли це з цвинтаря вийшов той самий командир і сказав: «Панотче, для фінальної церемонії нам потрібна сурма, розумієте, для обряду. То справа п’яти хвилин».

«Сурма», професійно сказав дон Тіко. А нещасний власник цього привілею, який об’ївся зеленого морозива і палко мріяв про сімейний обід, ледачий селюк, нечулий на будь-який естетичний трепет та на будь-яку ідейну солідарність, почав ремствувати, що вже пізно, що він хоче додому, що йому все засохло в роті і так далі, і тому подібне, ставлячи дона Тіко в незручне становище перед командиром.

І тут Якопо, уявляючи собі ніжний образ Чечілії у славі полудня, сказав: «Якщо він дасть мені сурму, я піду».

Блиск вдячности в очах дона Тіко, липке полегшення нікчемного штатного сурмача. Обмін інструментами, наче зміна варти.

І Якопо попрямував на цвинтар, куди його провадив психопомп з відзнаками з-під Аддіс-Абеби. Все навколо було біле — освітлений сонцем мур, могили, квітучі дерева навколо огорожі, ризи настоятеля, готового дати благословення — за винятком збляклих брунатних фотографій на надгробних каменях. І великої барвистої плями, яку утворювали загони вояків, вишикувані перед двома ямами.

«Хлопче», сказав командир, «стань отут, поруч зі мною, і на мою команду зіграєш ‘струнко’. А потім, на команду, зіграєш ‘спочинь’. Неважко, правда?»

Дуже легко. За винятком того, що Якопо ніколи не грав ані ‘струнко’, ані ‘спочинь’.

Він тримав сурму зігнутою правою рукою, сперши її об ребра кінчиком дещо вниз, наче карабін, і чекав, високо піднісши голову, втягнувши живіт і виставивши груди.

Терці виголошував промову сухо, дуже короткими фразами. Якопо думав: щоб засурмити, йому доведеться підвести очі до неба, і його засліпить сонце. Але саме так помирає сурмач, і оскільки помираємо лише раз, вартувало зробити це добре.

Тоді командир прошепотів йому: «Давай». І почав кричати: «Струу…» А Якопо не знав, як треба грати ‘струнко’.

Мелодична структура мала бути, либонь, значно складнішою, але в ту мить він спромігся заграти лише до-мі-соль-до, чого тим суворим людям війни мало б вистачити. Фінальне до пролунало після того, як він узяв віддих, щоб мати змогу тримати його довше, аби дати йому час — писав Бельбо — досягти сонця.

Партизани застигли в поставі струнко. Живі так само непорушні, як і мертві.

Рухалися лише грабарі, було чутно, як спускаються у ями труни і шарудять шнури, тручись об дерево. Але то був ледь чутний рух, неначе мерехтіння відблиску на кулі, легке миготіння світла, яке означає лише те, що всередині Кулі нічого не змінюється.

Відтак абстрактний брязк на команду ‘…зброєю честь!’. Настоятель, бурмочучи відповідну формулу, покропив могили, командири наблизилися до ям і кожен кинув туди пригорщу землі. І в цю мить за несподіваним наказом загримів до неба залп — тра-та-та-та-бум — і з квітучих дерев здійнялися, щебечучи, птахи. Але це теж не було рухом, неначе та сама мить поставала з різних перспектив, а споглядати мить у вічності не означає споглядати її у плині часу.

Тому Якопо застиг нерухомо, не чуючи навіть падіння гільз, які котилися йому до ніг, не опускаючи сурми, а далі тримаючи її коло вуст. Стискаючи пальцями клавіші, він завмер у поставі струнко, з інструментом, спрямованим навскіс у височінь. Він усе ще сурмив.

Його предовга фінальна нота не переривалася: нечутна для присутніх, вона виходила з розтрубу сурми, неначе легкий подув, подмух повітря, яке він продовжував удмухувати у мундштук, тримаючи язик і губи ледь-ледь розтуленими, не притискаючи їх до міді. Інструмент, не спираючись на лице, утримувався лише напругою ліктів та плечей.

Якопо продовжував видавати цю ілюзію ноти, бо відчував, що в цю мить він розмотує линву, яка стримує сонце. Небесне світило застигло у своєму бігу, знерухоміло у полудні, який міг тривати цілу вічність. І все залежало від Якопо, варто йому було перервати цей контакт, відпустити линву — і сонце відстрибне геть, неначе м’ячик, а з ним і день, і подія цього дня, ця дія без фаз, ця послідовність без минулого і прийдешнього, яка нерухомо розгорталася лише тому, що так хотів і міг зробити він.

Якби він припинив дути в сурму, щоб узяти нову ноту, почулося б щось неначе розрив, набагато гуркотливіший, ніж автоматні черги, які його оглушували, і годинники знову почали б своє квапливе пульсування.