Умберто Еко - Маятник Фуко

Однак людські жертви все ж були. Жорстоким випадком обидва загиблі були з Сан-Давіде, села вище від ***, і родини попросили дозволу поховати їх на невеликому тамтешньому цвинтарі.

Командування партизанів вирішило влаштувати урочистий похорон — вишикувані сотні, прибрані мари, муніципальна оркестра, настоятель собору. А також оркестра місії.

Дон Тіко погодився відразу. Насамперед тому, говорив він, що у нього завжди були антифашистські сантименти. Крім того, як шепотілися оркестранти, тому що вже рік він давав грати для вправи два похоронні марші, і, раніше чи пізніше, треба ж було колись виконати їх публічно. А насамкінець, як говорили злі язики в селі, щоб затерти пам’ять про історію з «Джовінеццою» [324] « Джовінецца » — «Giovinezza», гімн італійських фашистів. .

А історія з «Джовінеццою» була така.

За кілька місяців до того, як прийшли партизани, оркестра дона Тіко вирушила на якийсь храмовий празник, і дорогою їх зупинили чорносорочечники. «Заграйте „Джовінеццу“, панотче,» наказав йому капітан, барабанячи пальцями по цівці автомата. Що було робити, як уникнути лиха, дон Тіко не наважився відмовитися. Він сказав: «Що ж, хлопці, спробуймо, це ліпше, ніж куля». Він змахнув паличкою, показуючи ритм, і в *** залунала така жахлива какофонія, яку лише найрозпачливіша надія на порятунок могла прийняти за «Джовінеццу». Ганьба для всіх. Тільки тому, що вони мусили поступитися силі, говорив пізніше дон Тіко, але насамперед тому, що вони грали для відчіпного. Авжеж, він священик, ще й антифашист, але передусім мистецтво для мистецтва.

Якопо того дня не було. Він мав запалення мигдаликів. Були лише Аннібале Канталямесса та Піо Бо, і вже сама їхня присутність за відсутності Якопо зробила значний внесок у крах наці-фашизму. Але для Бельбо проблема полягала в іншому, принаймні в ту хвилину, коли він це описував. Він знову втратив нагоду дізнатися, чи здатен він сказати ні. Може, саме тому він загинув, повиснувши на Маятнику.

Словом, похорон було призначено на недільний ранок. На майдані біля собору зібралися всі. Терці з шерегами своїх людей, вуйко Карло та дехто з муніципальних достойників з нагородами за Першу світову війну, і не мало значення, хто був фашистом, а хто ні, адже йшлося про віддання шани героям. Були також священики, муніципальна оркестра, уся в темному одязі, повози з кіньми, вкритими кремовими, срібними та чорними попонами. Візник-автомедонт був зодягнений як наполеонівський маршал — трикутний капелюх, пелерина і велика накидка тих самих барв, що й спорядження коней. І була там оркестра місії, уся в беретах з дашком, у куртках кольору хакі та синіх штанях, уся виблискуючи міддю, чорніючи деревом і сяючи тарілками та турецькими барабанами.

Між *** та Сан-Давіде було п’ять-шість кілометрів звивистої дороги під гору. Цією дорогою в недільні пополудні проходили пенсіонери, граючи в кульки: партійка, зупинка, кілька пляшок вина, друга партійка і так далі, аж до каплиці на вершині.

Кілька кілометрів під гору нічого не значать для тих, хто грає в кульки, вони, можливо, нічого не значать і для тих, хто крокує, вишикувавшись шерегами, вдихаючи свіже весняне повітря, зі зброєю за плечима, з зосередженим поглядом. Але зовсім інша річ крокувати під гору граючи, з надутими щоками, коли піт стікає струмками і бракне духу. Муніципальна оркестра робила це все життя, а для хлопців з місії це було неабияким випробуванням. Вони трималися мужньо, як герої, дон Тіко вибивав ритм у повітрі, кларнети виснажено скавучали, саксофони засапано мекали, ріжок та сурми квилили в агонії, але вистояли аж до самого села, аж до підніжжя кручі перед цвинтарем. Аннібале Канталямесса та Піо Бо вже давно лишень прикидалися, що грають, але Якопо витримав свою роль вівчарки, і всю дорогу його благословляло око дона Тіко. Місійники виявилися на висоті і витримали порівняння з муніципальною оркестрою, це підтвердив також Терці та інші командири бригад: молодці, хлопці, зарекомендували себе чудово.

Якийсь командир з блакитною хустинкою та з цілою райдугою биндочок з обох світових війн сказав: «Панотче, нехай ваші хлопці відпочинуть у селі, вони потомилися. Ви підійдете на цвинтар пізніше, в кінці. А потім вантажівка відвезе вас до ***».

Вони поквапилися до господи, й учасники муніципальної оркестри, загартовані безконечними похоронами старі бувальці, без жодного стриму кинулися до столів, замовляючи тельбухи та досхочу вина. Вони мали залишитися тут пити-гуляти аж до вечора. Натомість хлопці дона Тіко з’юрмилися коло прилавка, де хазяїн подавав м’ятне морозиво, зелене як хімічний дослід. Лід миттю спливав по горлі, викликаючи біль посередині чола, як при запаленні пазух.