Умберто Еко - Маятник Фуко

Впродовж сторіч пошуки цієї таємниці були цементом, який, попри всі взаємні викляття, внутрішню боротьбу, шахрайські виверти, злютовував їх. Тепер вони стояли на порозі її пізнання. І їх охопив страх у двох подобах: що таємниця їх розчарує і що — коли вона стане відома всім — вона вже не буде жодною таємницею. Буде кінцем їх усіх.

І саме тут Альє зрозумів: якщо Бельбо таки заговорить і таємниця стане власністю загалу, він, Альє, втратить свою таємничу ауру, яка давала йому харизму і владу. Якби Бельбо звірився лише йому, Альє зміг би далі бути безсмертним Сен-Жерменом — відкладення його смерти означало відкладення розкриття таємниці. Він зробив спробу вмовити Бельбо звірити секрет йому на вухо, а коли зрозумів, що нічого з цього не вийде, спровокував його, віщуючи йому поразку, а ще більше, розігравши перед ним мелодраматичну сцену. Гай-гай, старий граф добре знав його, він знав, що в людей з тих країв упертість і відчуття смішного переможуть навіть страх. Він змусив Бельбо прибрати рішучішого тону і сказати своє остаточне ні.

А інші, з того самого остраху, воліли вбити його. Вони втрачали карту — попереду в них цілі століття для пошуків — але повертали свіжість своєму згрибілому й слинявому пожаданню.

Я пригадав собі одну історію, яку розповіла мені Ампаро. Перед тим як приїхала до Італії, вона провела кілька місяців у Нью-Йорку і мешкала в районі, де звичайно знімають репортажі про будні поліційного відділу вбивств. Вона часто поверталася сама о другій уночі. І коли я запитав, чи вона не боялася сексуальних маніяків, вона розповіла мені про свій метод. Тільки-но маніяк наближався до неї, даючи зрозуміти, хто він такий, вона брала його під руку і казала: «То що, підемо до ліжка?» І він, збентежившись, утікав.

Якщо ти сексуальний маніяк, сам секс тебе не цікавить, тебе цікавить лише збудження від його крадіжки, по змозі без відома жертви. Якщо ж тобі пропонують зайнятися сексом і кажуть — тут Родос, тут стрибай, ти, цілком природно, втечеш, інакше який з тебе сексуальний маніяк.

А ми взялися лоскотати їхнє любострастя, пропонуючи їм таємницю настільки порожню, що порожнішої й бути не може, адже ми не лише не знали її самі, ми навіть достеменно знали, що вона несправжня.

Літак летів над Монбланом, і всі пасажири кинулися разом до вікон з одного боку, щоб не втратити видовища цієї тупої пухлини, яка виросла внаслідок дистонії підземних течій. Я подумав, що якщо хід моїх думок правильний, значить, ніяких течій не існує, так само як не існувало послання з Провену, але відтворена нами історія розшифровування Плану є не чим іншим, як Історією.

Я повернувся подумки до останнього файла Бельбо. Але якщо буття настільки порожнє і хистке, що може утримуватися лише завдяки ілюзії тих, хто дошукується його таємниці, тоді справді — як говорила Ампаро того вечора в шатрі умбанди, після своєї поразки — тоді справді спасіння немає, всі ми раби, дайте нам господаря, ми його заслуговуємо…

Це неможливо. Це неможливо, адже Лія довела мені, що є щось інше, й у мене є доказ цього, він зветься Джуліо і в цю мить грається на моріжку, смикаючи козу за хвіст. Це неможливо, тому що Бельбо двічі сказав ні.

Перше своє «ні» він сказав Абулафії, а також тому, хто спробує порушити його таємницю. «Знаєш гасло?» — так звучало запитання. І відповідь, ключ до знання був у слові «ні». У ньому міститься істина, адже воно не лише говорить, що магічного слова не існує, але й що ми його не знаємо. Проте той, хто наважиться визнати це, може дещо дізнатися, як зміг дізнатися принаймні я.

Друге «ні» він сказав у суботу ввечорі, відмовляючись від запропонованого йому порятунку. Він міг би вигадати якусь карту, підсунути їм одну з тих, які я йому показував, адже однаково за допомогою підвішеного таким робом Маятника ця зграя навіжених ніколи б не змогла визначити Пуп Світу, а навіть якби й визначила, то їм зайняло б ще кілька десятиліть дотямити, що це ніякий не Пуп. Натомість ні, він відмовився схилити голову, він волів умерти.

І не перед несамовитим жаданням влади відмовився він схилити голову, він відмовився схилити її перед відсутністю сенсу. А це означає, що він якось відчував: хоч би яким тендітним було наше буття, хоч би яким безконечним і безцільним здавалося наше запитування світу, існує щось, що має більше сенсу, ніж усе решта.

Що саме відчув Бельбо — може, лише у вирішальний момент, — що дозволило йому заперечити свій останній, розпачливий файл і не віддати своєї долі в розпорядження того, хто обіцяв йому лише якийсь там План? Що він таке зрозумів — урешті-решт, — що дозволило йому поставити ставку на своє життя, неначе все те, що він повинен був знати, він відкрив уже давно, хоч не усвідомлював цього аж дотепер, і неначе супроти оцеї його єдиної, істинної, абсолютної таємниці все, що відбувалося в Консерваторії, було безнадійно безглуздим — настільки безглуздим, що безглуздо було вперто чіплятися за життя?