Умберто Еко - Маятник Фуко

Можливо, візит у доктора Ваґнера мені теж тільки снився. Секретарка спитала мої дані, приготувала картку, я заплатив гонорар. На щастя, в мене вже був зворотний квиток.

Кабінет невеликих розмірів, без канапи. Вікна, що виходять на Сену, ліворуч тінь Вежі. Доктор Ваґнер прийняв мене з професійною привітністю — по суті, цілком правильно, адже тепер я був його клієнтом, а не одним з його видавців. Щирим і спокійним жестом він запросив мене сісти перед ним, із протилежного боку стола, наче в якійсь установі. «Et alors?» [319] Et alors? — фр.: У чому справа? Сказавши це, він штовхнув своє обертове крісло й повернувся до мене спиною. Він сидів з похиленою головою і, як мені здалося, зі сплетеними руками. Мені не залишалося нічого іншого, як почати говорити.

Я говорив, слова ринули, наче водоспад, я виклав геть усе, від початку до кінця, те, що я думав два роки тому, те, що я думав минулого року, те, що, на мою думку, думали Бельбо та Діоталлеві. І насамперед те, що сподіялося у святоіванівську ніч.

Ваґнер не перебивав мене, він ні разу не кивнув головою, не виказав жодного несхвалення. Хтозна, може, він поринув у сон. А можливо, це був його метод. А я говорив. Терапія словом.

Потому я став чекати на слово, його слово, яке б мене врятувало.

Ваґнер надзвичайно повільно підвівся. Не повертаючись до мене лицем, він обійшов навколо письмовий стіл і підійшов до вікна. Відтак він став зосереджено дивитися у вікно, сплівши за спиною руки.

Мовчки, впродовж десяти, п’ятнадцяти хвилин.

Потім, і далі стоячи до мене спиною, безбарвним, урівноваженим, заспокійливим голосом сказав: « Monsieur, vous êtes fou » [320] Monsieur, vous êtes fou . - фр.: Пане, ви божевільний. .

Він навіть не ворухнувся, я теж. Ще через п’ять хвилин я зрозумів, що більш нічого він не скаже. Кінець сеансу.

Я вийшов, не попрощавшися. Секретарка обдарувала мене широким усміхом, і я знов опинився на авеню Елізе Реклю.

Була одинадцята година. Я забрав з готелю свої речі і поквапився на летовище, сподіваючись, що мені пощастить. Мені довелося чекати дві години, і я зателефонував до Мілану, до видавництва «Ґарамон», замовивши розмову на виплат, адже в мене не зосталося ні шеляга. Відповіла Ґудрун, вона здавалася ще більш отетерілою, ніж завжди, я мусив тричі прокричати, щоб вона сказала — так, yes, oui, вона приймає дзвінок.

Вона плакала: в суботу опівночі помер Діоталлеві.

«Й нікого, нікого з його друзів на похороні сьогодні вранці, який сором! Не було навіть пана Ґарамона, кажуть, він поїхав кудись за кордон. Лише я, Грація, Лючано і якийсь добродій, весь у чорному, з бородою, з кучерявими бакенбардами і в капелюсі, схожий на грабаря. Бог один зна, звідки він узявся. Але де ж ви, Казобоне? І де Бельбо? Що відбувається?»

Я пробурмотів якісь неясні виправдання і поклав слухавку. Оголосили мій рейс, і я сів у літак.

Політ пішов мені на користь. Я не тільки покинув Париж, але й підземелля, а навіть землю, земну кору. Лише небо і ще білі від снігу гори. Самотність на висоті десять тисяч метрів і оте відчуття сп’яніння, що його завжди дає політ, підвищений тиск усередині літака, проходження крізь легкі атмосферні збурення. Я подумав, що лише тут, у високості я почав ставати ногами на землю. І я вирішив поставити на всьому крапку, спершу виписуючи почергові пункти у своєму блокноті, а потім, заплющивши очі, все обміркувати.

Я вирішив перелічити насамперед неспростовні докази.

Нема сумніву, що Діоталлеві помер. Мені це сказала Ґудрун. Ґудрун завжди залишалася поза нашою історією, вона б її не зрозуміла, а отже, вона єдина говорила правду. Потім правда, що Ґарамона не було в Мілані. Звичайно, він міг бути будь-де, але той факт, що його нема і не було минулими днями, дозволяє вважати, що він був у Парижі, де я його й бачив.

Подібним чином нема Бельбо.

Тепер спробуймо припустити, що те, що я бачив у суботу ввечері в Сен-Мартен-де-Шан, справді відбулося. Можливо, не так, як це бачив я, збаламучений музикою та куріннями, але щось таки відбулося. Це схоже на історію з Ампаро. Повертаючись додому, вона, безперечно, не мала певности, що в неї вселилася Помба Жіра, але точно знала, що таки була в шатрі умбанди і що таки повірила — або поводила себе так, наче повірила — що в неї вселилася Помба Жіра.