Умберто Еко - Маятник Фуко

Я майже бігом покидаю майдан. За мною їде машина. Ні, вона, напевно, лише шукає місце, щоб запаркуватися. Я зашпортуюсь об пластикові мішки зі сміттям. Машина паркується. Я їй не потрібен. Виходжу на вулицю Сент-Антуан. Шукаю таксі. Немовби почувши мої думки, таксі під’їжджає.

Я кажу водієві: «Sept, avenue Elisée Reclus» [314] Sept, avenue Elisée Reclus . - фр.: Проспект Елізе Реклю, сім. .

Я не знав, де це, і не насмілювався запитати у таксиста, адже о такій порі таксі беруть, щоб дістатися до себе додому, інакше ця людина як мінімум убивця, з іншого боку, він незадоволено бурчав, що в центрі все ще повно цих проклятих студентів, всюди море автобусів, нечувано, якби його воля, він поставив би їх усіх під стінку, і що найкраще поїхати окільним шляхом. Він зробив коло практично довкруж цілого Парижу і врешті залишив мене під будинком номер сім на якійсь відлюдній вуличці.

Тут не було жодного доктора Ваґнера. То може, під номером сімнадцятим? Чи двадцять сьомим? Я зробив дві-три спроби, потім опам’ятався. Навіть якби я знайшов потрібну браму, хіба я справді намірявся витягнути доктора Ваґнера з ліжка о такій порі, щоб розповісти йому свою історію? Я опинився тут із тих самих причин, із яких мандрував від Порт-Сен-Мартен до майдану Воґез. Я втікав. А тепер я втік з місця, у яке потрапив, тікаючи від Консерваторію. Я потребував не психоаналітика, а гамівної сорочки. Або трохи сну. Або Лії. Щоб вона взяла мою голову і сильно притисла її між грудьми та пахвою, шепочучи мені, поводься чемно.

Я шукав доктора Ваґнера чи авеню Елізе Реклю? Адже тепер я пригадав собі, на цю назву я натрапив, шукаючи у книгах елементи для Плану, я знайшов її в якогось автора з минулого століття, який написав книгу, не пам’ятаю вже яку, про землю, про підземелля, про вулкани; під приводом академічних студій з географії він стромляв носа у Підземний Світ. Один із них. Я тікав від них і завжди знаходив їх навколо себе. Поступово, впродовж кількох століть, вони окупували цілий Париж. І решту світу.

Треба вертатися до готелю. Чи вдасться мені зловити ще одне таксі? Якщо я правильно зрозумів, я опинився десь на далекому передмісті. Я рушив у напрямку, звідки доходило ясніше й розпорошеніше світло і де було видно відкрите небо. Сена?

І, дійшовши до рогу, я побачив її.

Ліворуч від мене. Я повинен був передбачити, що вона причаїлася десь неподалік, у цьому місті назви вулиць містять недвозначні натяки, вони завжди попереджають, тим гірше для мене, що я про це не подумав.

Вона була там — бридкий мінеральний павук, символ, знаряддя їхньої влади: я повинен був тікати геть, а натомість відчував, що мене притягує ця павутина, я водив головою знизу догори і навпаки, неспроможний охопити її єдиним поглядом, адже я практично перебував усередині неї, вона простромлювала мене тисячею своїх пругів, я відчував, як мене бомбардують, падаючи звідусіль, її залізні заслони, варто було їй ворухнутися — й вона могла б розчавити мене одною зі своїх металевих лап.

La Tour . Ейфелева вежа. Я був у єдиній точці міста, де її не видно здалеку, де її профіль не височить приязно над океаном дахів, фривольний, наче на картині Дюфі. Вона була зверху, насуваючись прямо на мене. Я здогадувався, де її верхівка, але спершу я обійшов її навколо, потім ступив у середину її основи, затиснутий між одною її ногою й іншою, я бачив її щиколотки, черево, геніталії, вгадував запаморочливі нутрощі, з’єднані через стравохід із шиєю цієї політехнічної жирафи. Хоч уся в дірках, вона могла притьмарити все світло навколо, і в міру мого просування вона з різних перспектив виставляла переді мною численні дупласті склепіння, що обрамляли отвори, які виходили у пітьму.

Онде ліворуч від неї, ще низько над обрієм, у напрямку на північний схід зійшов серп місяця. Іноді вежа показувала його мені у рамці, неначе він — оптична ілюзія, відблиск одного з її вигнутих щитів, але варто мені було зрушити з місця, як щити змінювали форму, місяць зникав, заплутавшись між металевими ребрами, цей звір роздер його, перетравив, відправив в інший вимір.

Тессеракт. Чотиривимірний куб. Аж ось крізь арку я побачив рухоме світло, навіть два світла, червоне й біле, вони блимали — ясна річ, це літак у пошуках Руассі, чи Орлі, чи чого там іще. Але вмить — чи це я зрушив з місця, чи літак, чи Вежа — світла зникли за одним із ребер, я очікував побачити їх в іншій рамці, але вони не з’явилися. Вежа мала сотню рухомих вікон, і через кожне виднів інший сегмент часопростору. Її ребра не позначали евклідових складок, вони розбивали тканину космосу, трансформували катастрофи, гортали сторінки паралельних світів.