Умберто Еко - Маятник Фуко

Капітане, повертаємось? Ні, навпаки, ми тонемо. Прокляття, невдовзі Патназатоне, стрибай, Джиме Коноплянику, стрибай. Хіба не віддав би я, аби лиш позбутися цієї тривоги, діяманта величиною з горіх? Піднімай бізань, брамсель і ще що хочеш, іди проти вітру, роби що-небудь, чортове поріддя, бо буде непереливки!

Я страхітливо вишкірив частокіл своїх зубів, а тимчасом смертельна блідота полум’ям охопила моє воскове, вкрите зеленкуватими плямами обличчя.

Як потрапив сюди я, чисте втілення образу помсти? Пекельні духи зневажливо посміхатимуться, бачачи сльози істоти, лиховісний голос якої так часто примушував їх тремтіти у самих надрах їх вогненної безодні.

Гей, більше світла!

Скільки сходинок довелось мені подолати, поки я проник до цієї халупи? Сім? Тридцять шість? Кожен камінь, до якого я доторкнувся, кожен крок, який я зробив, таїть у собі ієрогліф. Коли я його розкрию, моїм вірним нарешті буде об’явлена Таїна. Зостанеться лише розшифрувати її, а її розв’язанням буде Ключ, за яким ховається Повідомлення, що втаємниченому, лише втаємниченому виразно розповість, у чому полягає природа Загадки.

Від загадки до розшифрування — всього лиш один крок, а з неї у всьому сяйві постане Ієрограма, яка очистить молитву запитування. Тоді всі пізнають Скрите, запону, пелену, єгипетський килим, що вкриває П’ятиконечник. А звідси — до світла, щоб проголосити Окультний Смисл П’ятиконечника, Кабалістичне Запитання, на яке озовуться лише нечисленні, вимовляючи громовим голосом Незглибимий Знак. Схилившись над ним, Тридцять Шість Невидимих муситимуть дати одвіт, об’явлення Руни, значення якої відкрито лише синам Гермеса, їм-бо буде дана Глузлива Печать, Машкара, а за нею вималюється лик, який вони намагаються оголити — Містичний Ребус, Найвища Анаграма…

Саторе Арепо [247] Сатор Арепо — пор. старовинний вислів: S А Т О R A R E P O T E N E T O P E R A R O T A S, який однаково можна читати горизонтально й вертикально, зліва направо і справа наліво. ! волаю я голосом, від якого тремтить навіть привид. І Сатор Арепо з’являється, облишивши штурвал, який він спритно тримає своїми людиновбивчими руками, і падає ниць на моє звеління. Я впізнаю його, у мене давно вже була ця підозра. Це — Лючано, експедитор-інвалід, якого Невідомі Зверхники призначили виконавцем мого ганебного й кривавого завдання.

— Саторе Арепо, — питаю я глузливо, — чи знаєш ти остаточну відповідь, яка таїться за Найвищою Анаграмою?

— Ні, графе, — необачно відповідає він, — очікую почути її з твоїх вуст.

Пекельний регіт зривається з моїх блідих вуст і лупою відбивається від стародавніх склепінь.

— Дурень! Лише істинному втаємниченому відомо, що він її не знає!

— Авжеж, хазяїне, — тупо відповідає експедитор-інвалід, — як вам завгодно. Я готовий.

Зараз ми в обдертій халупі на Кліньянкурі. Цього вечора я маю покарати насамперед тебе, тебе, що втаємничила мене у благородне мистецтво злочину. Помститися тобі, бо ти вдаєш, що кохаєш мене, а найгірше, ти віриш у це, і помститися тим безіменним ворогам, з якими ти проведеш найближчий вікенд. Лючано, настирливий свідок моїх принижень, допоможе мені своєю рукою — єдиною — а потім помре й він.

Халупа з лядою у долівці, за якою таїться щось на кшталт вирви, резервуару, підземної кишки, що її від незапам’ятних часів використовували для переховування контрабандного товару, вона непокоїть своєю вологістю, адже межує з коридорами Паризьких стоків, лабіринтом злочину. Старовинні стіни пітніють невимовними міазмами, так що достатньо, за допомогою Лючано, надзвичайно вірного у злі, зробити діру в стіні — й вода увірветься струменями, затопить пивницю, розвалить уже хисткі мури, зрівняє вирву з рештою стоків, і ось уже плавають дохлі пацюки, а чорнувата поверхня, що видніє з горішнього отвору, стає передсінком нічної ніщоти: за нею — далека далечінь, Сена, потім море…

З ляди звисає невелика драбина, прикріплена до верхнього краю, й на ній, над самою водою влаштовується Лючано з ножем: одною рукою він мертво тримається за перший щабель, другою стискає кинджал, третя ж готова схопити жертву. Тепер чекай у тиші, — кажу я йому, — і все побачиш.

Я переконав тебе спекатися всіх чоловіків зі шрамом — ходи зі мною, будь моя назавжди, позбудьмося тих недоречних постатей, я ж добре знаю, що ти їх не кохаєш, ти сама мені це сказала, зостанемося лише ти та я — й підземні течії.

Ось ти увійшла, гордовита, мов весталка, штивна і сварлива, мов мегера — гай-гай, пекельне видіння стрясає моїми столітніми боками і стискає мої груди кліщами бажання, о прегарна мулатко, начиння моєї згуби. Покарлюченими руками я роздираю на собі сорочку з тонкого батисту, що огортає мої груди, й нігтями роблю на них криваві борозни, а тим часом жорстокий жар палить мої губи, холодні, наче руки змії. Глухий рев виривається з найчорніших печер моєї душі й вихоплюється з-за частоколу моїх звірячих зубів — я, кентавр, вивержений з тартару — і майже не чути лету саламандри, я-бо стримую свій крик і наближаюся до тебе з жорстокою посмішкою.