Умберто Еко - Маятник Фуко

Я мушу подолати віковічну недовіру останнього, Мудреця Сіону, який видає себе за Агасфера, Вічного Жида, безсмертного, як я. Він це довіряє мені, масно посміхаючись, а борода його все ще просякла кров’ю ніжних християнських створінь, яких він звик мордувати на празькому цвинтарі. Хитрістю своєю я повинен перевищити самого Рачковського. Я даю йому зрозуміти, що скриня містить не лише карту, а й необроблені діаманти, які ще треба ошліфувати. Мені відома влада, яку мають над цим боговбивчим кодлом необроблені діаманти. Й він прямує до своєї долі, підштовхуваний своєю зажерливістю, проклинаючи свого Бога, жорстокого і мстивого, він умирає, вражений, як Хірам, і важко йому навіть проклинати, адже він не може вимовити імені свого Бога.

Я обманювався, вважаючи, що довів Велике Діло до закінчення.

Наче вражені смерчем, ще раз відчиняються двері халупи і з’являється привид із блідим обличчям, його руки побожно заклякли на грудях, а полохливий погляд не може приховати його натуру, адже зодягнений він у чорні одіяння свого чорного Товариства. Син Лойоли!

— Кретінó — волаю я, піддавшись облуді.

Він підносить руку в лицемірному жесті благословення. — Я не той, хто є, — каже він мені з посмішкою, в якій нема вже нічого людського. Це правда, вони завжди діють цим методом: іноді вони заперечують самі собі власне існування, а іноді проголошують могутність свого ордену, щоб залякати недосвідчених.

— Ми завжди є чимось іншим, ніж те, що ви думаєте, діти Веліала (говорить цей спокусник самодержців), але ти, о Сен-Жермене…

— Звідки ти знаєш, хто я такий насправді? — запитую я стурбовано. Він погрозливо посміхається: — Ти знав мене в інші часи, коли намагався відтягти мене від узголів’я Постеля, коли під іменем абата д’Ербле, в серці Бастілії, я привів тебе до закінчення одного з твоїх утілень (гай-гай, як виразно я досі відчуваю на своєму обличчі залізну маску, на яку, з допомогою Кольбера, засудило мене Товариство Ісуса!), ти знав мене, коли я нишком стежив за твоїми потайними нарадами з Гольбахом та Кондорсе…

— Роден! — вигукую я, наче вражений громом.

— Авжеж, Роден, таємний генерал єзуїтів! Роден, якого не обведеш круг пальця і не штовхнеш у яму, як ти зробив з іншими обдуреними. Знай, о Сен-Жермене, що нема такого злочину, згубної вигадки, кримінальної пастки, якої ми б не вигадали ще до вас, задля більшої слави нашого Бога, який виправдовує засоби! Скільки коронованих голів ми примусили скотитися у ніч, яка не має ранку, влаштовуючи набагато витонченіші пастки, щоб здобути панування над світом. А тепер ти хочеш стати нам на перешкоді, щоб ми, за крок від мети, перестали стромляти нашого хижого носа в таємницю, яка вже п’ять століть тримає в русі історію світу?

Вимовляючи ці слова, Роден став страхітливим. Усі інстинкти кривавої, блюзнірської, мерзенної амбіції, що з’явилися у папства доби Відродження, виступили тепер на чолі цього Ігнатієвого сина. Я добре бачу: ненаситна спрага панування хвилює його нечисту кров, палючий піт заливає його, навколо нього розходиться щось на подобу сморідної пари.

Як знищити цього останнього ворога? Мені блискає несподівана думка, яка може прийти до голови лише тому, для кого людська душа вже століттями не має незайманих закутків.

— Дивись сюди, — кажу я, — я теж Тигр.

Я рвучко штовхаю тебе на середину кімнати і зриваю з тебе майку, шматую пояс припасованого панцера, який приховує принади твого бурштинового живота. Тепер, у блідому сяйві місяця, яке проникає крізь причинені двері, ти випростуєшся, прекрасніша від змія, що спокусив Адама, гордовита і розпусна, непорочна діва і блудниця, зодягнена лише у своє тілесне могуття, адже оголена жінка — це жінка озброєна.

Єгипетське покривало спадає на твоє густе волосся, чорне аж до синяви, під легким серпанком пульсують груди. Навколо невеликого дугастого і впертого чола обкрутився золотий уреус із смарагдовими очима, виблискуючи на твоїй голові своїм трійчастим рубіновим язиком. А твоя туніка з чорного серпанку зі сріблистими відблисками стягнута шарфом, вишитим зловісними веселками та чорними перлами. Твій опуклий лобок гладко поголений, щоб ти здавалася статуєю в очах своїх полюбовників! Кінчики твоїх пипок, яких ніжно торкнувся пензель твоєї рабині-малабарки, забарвлені тим самим карміном, що кривавить твої вуста, звабливі, наче рана!

Роден починає важко дихати. Довготривала здержливість, життя, проведене у мріях про могутність, готували його лише до задоволення нестримного бажання влади. Перед цією прегарною і безсоромною царицею, з очима чорними, наче в демона, з круглими раменами, пахучим волоссям, білою й ніжною шкірою, Родена охоплює надія на невідомі пестощі, на невимовне розкошування, його плоть стогне, як стогне лісовий бог, бачачи оголену німфу, відбиту у воді, яка вже привела до згуби Нарциса. Проти світла я бачу, як він нестримно напружується, немов закам’янілий під поглядом Медузи, завмерши у бажанні виповнення притлумленої і вже призгаслої чоловічої снаги, знавісніле полум’я любострастя викручує його плоть, він схожий на лук, націлений до мішені, напружений до тої міри, що аж подається і переламується.