Умберто Еко - Маятник Фуко

— Моя люба, моя Софіє, — промовляю я до тебе з котячим чаром, як може промовляти лише таємний шеф Охрани. — Прийди, я ждав тебе, причаїмось із тобою у пітьмі і дожидаймося, — а ти хрипко і в’язко смієшся, передчуваючи якийсь спадок або здобич, якийсь рукопис Протоколів, що його можна буде продати цареві… Як вправно ти приховуєш за цим янгольським обличчям свою демонічну натуру, соромливо охоплену андрогінними джинсами, майже прозорою майкою, яка прикриває ганебну лілію, витаврувану на твоєму білому тілі Лільським катом!

Прибув перший дурень, зваблений мною у пастку. Я ледь уловлюю риси його обличчя під опанчею, яка огортає його, але він показує мені знак тамплієрів з Провену. Це — Совпс, убивця, найнятий групою з Томару. — Графе, — каже мені він, — час вибив. Надто багато років ми блукали, розкидані світом. Ви володієте кінцевим уривком послання, а я — тим, який з’явився на початку Великої Гри. Але це зовсім інша історія. Об’єднаймо наші сили, а інші…

Я закінчую його фразу: — А інші нехай ідуть до дідька. Гайда, брате, в центрі кімнати стоїть скриня, а в скрині — те, чого ти шукаєш століттями. Не бійся сутінків, вони не шкодять, а допомагають нам. Цей телепень робить крок за кроком, майже навпомацки. Глухий звук — шубовсть. Він падає в отвір, над самою водою Лючано хапає його, бринить лезо, швидкий рух ножем по горлу, булькотіння крови зливається з шумуванням хтонічної рідини.

Стук у двері. — Це ти, Дізраелі?

— Авжеж, — відповідає мені незнайомець, у якому мої читачі, либонь, упізнали великого магістра англійської групи, що уже піднявся на вершину влади, зоставшися таким же ненаситним. Він говорить: — Му Lord, it is useless to deny, because it is impossible to conceal, that a great part of Europe is covered with a network of these secret societies, just as the superficies of the earth is now being covered with railroads… [248] Му Lord, it is useless to deny… — англ.: Їй-Богу, не можна заперечувати — адже це неможливо приховати, — що велика частина Європи вкрита мережею цих таємних товариств, так само як поверхня землі тепер вкривається залізницями…

— Ти вже говорив це в Палаті Громад 14 липня 1856 року, від мене нічого не приховаєш. Давай по суті.

Юдей-беконіанець лається крізь зуби. Він продовжує: — Їх занадто багато. Тридцять шість невидимих стали триста шістдесятьма. Помнож на два, буде сімсот двадцять. Відніми сто двадцять років, по виповненні яких відчиняться двері, одержиш шістсот, як при наступі під Балаклавою.

Сам чорт а не людина, таємна наука чисел не має для нього таємниць. — То й що?

— Ми маємо золото, а ти — карту. Об’єднаймося і будемо непереможні. Ритуальним жестом я вказую на примарну скриню, і йому, засліпленому жадобою, здалося, що він і справді розгледів її в затінку. Він вирушає, падає.

Я чую зловісний виблиск Лючанового леза, попри темряву бачу хрипіння, яке зблиснуло в німотній зіниці англійця. Справедливість торжествує.

Я очікую третього, людину французьких розенкрейцерів, Монфокона де Віллара, готового зрадити, як мені вже було відомо, таємниці своєї секти.

— Я — граф Ґабаліс, — представляється він, брехливо й дурнувато. Вистачило лише шепнути кілька слів, аби спонукати його попрямувати до своєї долі. Він падає, і Лючано, спраглий крови, сповнює своє діло.

Ти усміхаєшся до мене в тіні й кажеш мені, що ти моя, і нехай моя тайна стане твоєю. Обманюйся, обманюйся, зловісна карикатуро на Шхіну. Авжеж, я твій Симон, почекай, ти ще не знаєш найголовнішого. А дізпавшися, відразу перестанеш знати.

Що ще додати? Один за одним входять інші.

Отець Брешані повідомив мені, що німецьких ілюмінатів представлятиме Бабет д’Інтерлякен, праправнучка Вайсгаупта, велика діва швайцарського комунізму, що зросла між оргіями, грабунками та кровопролиттями, надзвичайно вправна у видурюванні недосяжних таємниць, у відкриванні депеш без порушення печатей, у підливанні отрути на звеління своєї секти.

І ось вона заходить, юний агатодаймон злочину, огорнена хутром з білого ведмедя, з довгим білявим волоссям, що спливає додолу з-під нахабної хутряної шапки, з гордовитим поглядом та саркастичним виразом обличчя. І звичною каверзою я посилаю її до згуби.

Яка іронія мови — цього дару, який дала нам природа, щоб ми замовчували таємниці нашого духу! Просвітлена падає жертвою Темряви. Я чую, як вона, невиправна, вихаркує страхітливі прокляття, а тим часом Лючано двічі обертає ножа в її серці. Déjà vu, déjà vu …

Настала черга Нілуса, який на мить повірив, що здобув і царицю, і карту. Брудний, розпусний ченче, ти хотів Антихриста? Ось він перед тобою, але ти про це не знаєш. І я посилаю його, засліпленого тисяччю облудних містичних надій, до ганебної вовківні, яка очікує на нього. Лючано роздирає йому груди раною у формі хреста, і він пірнає у вічний сон.