Враз він падає на долівку, повзаючи перед цим видінням, простягаючи схожу на кіготь руку, благаючи про ковток еліксиру.
— Ох, — хрипить він, — яка ти гарна, ох, ці зубенята вовчиці, які блищать, тільки-но ти відкриєш свої червоні, пухлі губи… Ох, ці великі смарагдові очі, які то виблискують, то мліють. Ох, демоне любострастя.
Він цілком має рацію, нещасний, а тим часом ти рухаєш стегнами, огорненими синюватою тканиною, і висуваєш вперед свій лобок, аби штовхнути флінпер до останнього краю божевілля.
— О, прекрасна з’яво, — каже Роден, — будь моєю, лиш на мить, наповни хвилиною втіхи моє життя, прожите на службі у ревнивого божества, розрадь блискавкою насолоди вічність полум’я, до якого твоя постать мене тепер штовхає й тягне. Прошу тебе, торкнися мого обличчя своїми губами, ти, Антінеє, Маріє Магдалино, ти, що тебе бажав я в ликові святої, розтривоженої екстазою, що тебе жадав я під час моїх лицемірних поклонінь ликам непорочних дів, о Пані, ти прегарна, наче сонце, біла, мов місяць, я відрікаюся від Бога, від святих і від самого Римського Первосвященика, ба більше, я відрікаюсь від Лойоли, від злочинної присяги, яка зв’язує мене з моїм Товариством, благаю лиш одного-єдиного поцілунку, і хай від нього я загину.
Він зробив ще один крок, повзучи на закляклих колінах, піднявши рясу, у щораз більшому напруженні простягаючи руку до недосяжного щастя. Раптом він упав горілиць, здавалося, що очі виходять у нього з орбіт. Жорстокі корчі зводять риси його обличчя нелюдськими здриганнями, подібними до тих, які викликає на обличчях трупів електричний розряд Вольта. Синювата піна кривавить його вуста, з яких долинає свистячий, здушений, наче у скаженого, голос, і коли він доходить до фази пароксизмів, як це пояснює Шарко, жахлива недуга, якою є сатиріаз, ця покара за любострастя, витавровує ті ж самі стигмати, що й собачий сказ.
Це кінець. Роден вибухає божевільним сміхом. Відтак каменем падає у безпам’ятстві на долівку, наче живий образ трупного задубіння. В одну мить він збожеволів і помер проклятим.
Я обмежився тим, що підштовхнув тіло до отвору, уважаючи, щоб не забруднити своїх лакованих мештів об засмальцьовану рясу свого останнього ворога.
Нема жодної потреби у вбивчому кинджалі Лючано, але найманий убивця вже не може стримувати своїх порухів, у смертельній принуці повторювати їх знов і знов. Він регоче і пронизує ножем уже бездиханне тіло.
Тепер я веду тебе на край отвору, пестячи твою шию й потилицю, а ти горнешся до мене, насолоджуючися сценою, я кажу тобі: — Ти задоволена своїм Рокамболем, моє недоступне кохання?
І поки ти любашно киваєш і усміхаєшся, пускаючи слинку, я непомітно стискаю пальці, що ти робиш, коханий, нічого, Софіє, я вбиваю тебе, тепер я — Джузеппе Бальзамо, і більше тебе не потребую. Полюбовниця Архонтів гине, тонучи у водах, Лючано ударом леза підтверджує вирок моєї безжалісної руки, і я кажу йому: — Можеш тепер піднятися, мій вірний слуго, моя пропаща душо, — а коли він піднімається, підставляючи мені спину, я встромляю йому між лопатки тонкий стилет із трикутним лезом, який майже не залишає шраму. Він падає, я закриваю ляду, ось і все, я покидаю халупу, а тим часом лише мені відомими переходами вісім тіл пливуть до Шатле. Я повертаюся до свого помешкання в передмісті Сент-Оноре, дивлюся на себе у дзеркало. Ось воно, кажу я собі, я — Цар Світу. Зі свого порожнистого шпиля я паную над усесвітом. Іноді моя могутність викликає в мене памороки в голові. Я велитель енергії. Я хмільний від влади.
На жаль, помста життя не забарилася. Багато місяців опісля, у найглибшій крипті замку Томар, я, володар таємниці підземних течій і велитель шести священних місць тих, хто був Тридцятьма Шістьма Невидимими, останній з останніх тамплієрів і Невідомий Зверхник усіх Невідомих Зверхників, маю здобути руку Чечілії, андрогінки з льодяними очима, з якою ніщо вже мене не розділяє. Я віднайшов її через багато століть після того, як її забрав у мене чоловік із саксофоном. Тепер вона хистко ступає по оперті лавки, блакитна й білява, і я ще не знаю, що таїть повітряний тюль, який огортає її.
Каплиця викопана у скелі, над вівтарем висить бентежне полотно, на якому зображено муки приречених у надрах пекла. Обабіч мене похмуро стоять декілька ченців у каптурах, але мене, зачарованого іберійською фантазією, це не турбує…
І тут — який жах — полотно підноситься, а за ним, наче величний витвір якогось Арчімбольдо печер, постає ще одна каплиця, у всьому подібна до тієї, в якій стою я, і там, перед ще одним вівтарем навколішки стоїть Чечілія, а поруч із нею, — льодяний піт перлить моє чоло, волосся стає дибки в мене на голові, — хто ж там стоїть, глузливо хизуючися своїм шрамом? Той Інший, справжній Джузеппе Бальзамо, якого хтось звільнив із льоху в замку святого Лева! А я? Саме в цей мент найстарший із ченців знімає каптура, і я впізнаю жаску посмішку Лючано, котрий хтозна-яким способом уник мого стилета, стоку, кривавої твані, яка повинна була затягти його, вже трупа, у мовчазну глибінь океанів, і який перейшов на бік моїх ворогів, спраглий справедливої помсти.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу