Умберто Еко - Маятник Фуко

Бельбо захопив кухлика і мляво сновигав без видимої мети, плескаючи час від часу когось по спині. Він намагався знайти Лоренцу.

Але мало хто стояв на місці. Стовпище перебувало у чомусь на подобу кругового руху, наче бджоли, що шукають ще незайманої квітки. Я не шукав нічого, і все ж підвівся й переходив з місця на місце, віддавшись тим імпульсам, які накидала мені юрба. Неподалік від себе побачив Лоренцу, яка блукала розгойданим кроком жирафи, подаючи то одному, то іншому пристрасні знаки впізнавання, з піднесеною головою та навмисне невидющим поглядом; її плечі та груди були нерухомі й випростані.

У певну мить природний потік примусив мене застрягнути в кутку за столом; коло мене стояли, обернувшись до мене плечима, Лоренца та Бельбо, шляхи яких нарешті перетнулися; вони теж були заблоковані. Я не знаю, чи помітили вони мою присутність, але у всезагальному гармидері вже ніхто не чув того, про що говорили інші. Вони почували себе на самоті, а я був змушений слухати їхню розмову.

«Отже», говорив Бельбо, «де ти познайомилася зі своїм Альє?»

«Із моїм? Із твоїм також, судячи з того, що я бачила сьогодні. Ти можеш бути знайомий із Симоном, а я ні. Браво».

«Чому ти називаєш його Симоном? Чому він зве тебе Софією?»

«Та це ж гра! Я познайомилася з ним у друзів, тобі достатньо? І я вважаю його чарівним. Він цілує мені руку, наче княгині. А міг би бути моїм батьком».

«Уважай, щоб він не став батьком твоєї дитини».

Мені здалося, ніби це я в Байї розмовляю з Ампаро. Лоренца мала рацію. Альє знав, як цілувати руку молодій дамі, не призвичаєній до цього ритуалу.

«Чому Симон та Софія» наполягав Бельбо. «Хіба він зветься Симоном?»

«Це чудова історія. Чи відомо тобі, що наш усесвіт є плодом помилки і що це трішки з моєї вини? Софія була жіночою частиною Бога, адже тоді Бог був більше жінкою, ніж чоловіком, то потім ви почепили йому бороду і назвали його Він. Я була його доброю половиною. Симон каже, що я хотіла породити світ, не питаючи дозволу, я, тобто Софія, яка також зветься, як же його, ага, Еннойя. Гадаю, моя чоловіча частина не хотіла створювати, — може, не мала відваги, а може була імпотентом, — і я, замість того, щоб з’єднатися з ним, захотіла створити світ сама, я не могла витримати, гадаю, це було з надміру любови, і це правда, я обожнюю увесь цей безладний усесвіт. Тому я — душа цього світу. Так каже Симон».

«Як люб’язно з його боку. Він це каже всім жінкам?»

«Ні, дурнику, лише мені. Адже він зрозумів мене краще, ніж ти, адже він не намагається переробити мене на свій образ. Він розуміє, що мені треба дати жити так, як мені хочеться. І Софія зробила саме так, вона кинулася творити світ. Вона зустрілася з первинною матерією, яка була гидкою, мабуть, не вживала дезодорантів, і Софія зробила це зовсім не навмисне, але саме вона створила цього, Демо… як же його?»

«Чи не Деміурга?»

«Авжеж, його. Не пам’ятаю вже, чи цього Деміурга зробила Софія, чи він уже був, і вона його підбехтала, нумо, дурнику, створи світ, буде страшенно весело. Деміург був, мабуть, страшним нездарою і як слід створити світу не вмів, йому навіть не слід було цього робити, бо матерія була лиха, а він не мав права стромляти туди свого носа. Словом, він натворив те, що натворив, а Софія залишилася всередині. Ув’язнена у світі».

Лоренца говорила і багато пила. Багато хто починав уже мляво киватися із заплющеними очима посередині зали, а Ріккардо що дві хвилини виринав коло неї і наливав їй чогось до кухлика. Бельбо намагався запобігти цьому, кажучи, що Лоренца вже й так забагато випила, але Ріккардо сміявся, трусячи головою, а вона бунтувалася, кажучи, що витримує алкоголь ліпше, ніж Якопо, бо вона молодша.

«О’кей, о’кей», говорив Бельбо. «Не слухайся дідуся, слухайся Симона. Що ще він тобі говорив?»

«Саме те, що я полонянка світу, тобто лихих ангелів… бо в цій історії ангели лихі, вони допомогли Деміургові заколотити всю цю катавасію… словом, злі ангели тримають мене між собою, вони не хочуть мене випустити і примушують страждати. Але час від часу серед людей з’являється хтось, хто мене впізнає. Як Симон. Він каже, що це вже було з ним одного разу, тисячу років тому, — бо я не сказала ще тобі, що Симон практично безсмертний, якби ти знав, скільки всього він бачив…»

«Аякже, аякже. Але вже більше не пий».

«Чшш… Симон знайшов мене одного разу, коли я була проституткою в Тирському борделі й мала на ймення Гелена»…

«І це тобі говорить цей добродій? А тебе аж розпирає від задоволення. Дозвольте поцілувати вам ручку, повіє мого смердячого всесвіту… Який джентльмен».