Умберто Еко - Маятник Фуко

«Сподіваюсь, я не віддав вас в руки божевільного», сказав я.

«Ні», сказав Бельбо. «Цей чоловік гострий і витончений. Та тільки він живе у світі, відмінному від нашого». Відтак похмуро додав: «Або майже відмінному».

«Здається, я розкусив вашого Альє, Казобоне», сказав Діоталлеві, який у Піладе замовив собі білого терпкого вина, так що ми потерпали за його духовне здоров’я. «Він цікавиться таємними науками і не довіряє аматорам та дилетантам. Але, як ми дізналися нині шляхом ганебних підслухів, він, гордуючи ними, все ж їх вислухає, критикує і не відхрещується від них».

«Сьогодні пан, віконт, маркграф Альє, чи хоч би ким він там був, вимовив ключовий вислів», сказав Бельбо. « Духовне лицарство. Він не поважає їх, але почуває себе зв’язаним із ними узами духовного лицарства. Гадаю, я розумію його».

«Тобто?» запитали ми.

Бельбо пив уже третє своє джин-мартіні (увечері — віскі, твердив він, бо воно заспокоює і викликає мрійливість, пізнього пополудня — джин-мартіні, бо воно збуджує і зміцнює). Він почав розповідати про своє дитинство в ***, як одного разу вже розповідав мені.

«Це було між 1943 та 1945 роком, тобто в період переходу від фашизму до демократії, а тоді знову до диктатури республіки Салó [144] республіка Салó — Італійська Соціальна Республіка, назва фашистського уряду, що його встановив у кінці 1943 р. Муссоліні на території, окупованій фашистами, зі столицею в містечку Салó. з партизанською війною в горах. На початку цієї історії мені було одинадцять років і я жив у будинку дядька Карла. Ми мешкали в місті, але 1943 року бомбардування почастішали і моя мати вирішила, що нам треба евакуюватися, як тоді говорили. В *** мешкали дядько Карло та тітка Катеріна. Дядько Карло походив з родини землевласників і успадкував у *** будинок разом із землями, які були віддані у половинщину чоловікові на ймення Аделіно Канепа. Половинник працював, жав збіжжя, робив вино і віддавав половину прибутку власникові. Ситуація була напружена, це очевидно: половинник вважав, що його визискують, власник також, адже він одержував лише половину прибутків зі своїх земель. Власники ненавиділи половинників, а половинники — власників. Але, у випадку дядька Карла, вони мешкали разом. Дядько Карло 1914 року записався добровольцем до альпійських стрільців. П’ємонтієць твердого гарту, безконечно відданий обов’язкові й батьківщині, він став спершу поручником, а відтак — капітаном. В одній битві при Карсо він опинився поруч із якимось солдатом-ідіотом, який дозволив, щоб йому в руках розірвалася граната — інакше чому б вона мала називатися ручною? Словом, дядька вже мали кинути до спільної могили, коли якийсь санітар помітив, що він іще живий. Його занесли до польового шпиталю, вийняли йому око, яке вже звисало з орбіти, відрізали руку і, за словами тітки Катеріни, ще й вставили йому під шкіру голови металеву пластинку, бо він втратив шматок черепної коробки. Одне слово, хірургічний шедевр з одного боку, і герой — з іншого. Срібна медаль, хрест кавалера корони Італії, а після війни — забезпечена посада в громадській адміністрації. І от дядько Карло став директором податкового управління в ***, де успадкував власність своїх батьків і оселився у предківському будинку, поруч з Аделіно Канепою та його родиною».

Дядько Карло, як директор податкового управління, був місцевим достойником. А як інвалід війни та кавалер корони Італії, він не міг не симпатизувати урядові, який був при владі, і так сталося, що цей уряд був фашистською диктатурою. Чи був дядько Карло фашистом?

«Тією мірою, якою, як говорили в шістдесят восьмому, фашизм підвищив статус ветеранів війни і вшановував їх нагородами та просуванням по службі, можна сказати, що дядько Карло був лише поміркованим фашистом. Але достатньою мірою фашистом, аби викликати ненависть Аделіно Канепи, який, з цілком очевидних причин, був антифашистом. Він щороку повинен був з’являтися в контору, щоб декларувати свої доходи. Він приходив до контори із зухвалим виглядом спільника, зробивши перед тим спробу спокусити тітку Катеріну кількома десятками яєць. І опинявся перед дядьком Карлом, який не лише, як герой, був непідкупний, а й ліпше за будь-кого іншого знав, скільки Канепа вкрав у нього впродовж року, й не дарував йому ані шеляга. Аделіно Канепа вважав себе жертвою диктатури і почав розповсюджувати знеславні поголоски про дядька Карла. Вони мешкали разом — один на благородному другому поверсі, а другий — на партері, і зустрічалися вранці й увечері, та ніколи не віталися. Зв’язок підтримувала тітка Катеріна, а після нашого приїзду — моя мати, якій Аделіно Канепа висловлював усю свою симпатію та співчуття з приводу того, що вона була кревною такої потвори. Дядько повертався додому щовечора о шостій, у своєму звичайному сірому двобортному костюмі, у широкополому капелюсі, з іще не прочитаним примірником „Стампи“. Він крокував випроставшись, як альпійський стрілець, а його сіре око було націлене на висоту, яку треба було взяти. Він проходив повз Аделіно Канепу, який о тій порі відпочивав на лавці в садку, ніби не помічаючи його. Потому біля дверей партерового помешкання зустрічав пані Канепу і церемонно знімав перед нею капелюха. І так кожного вечора, рік за роком».