Умберто Еко - Маятник Фуко

«Отже, ви не вірите в жодні нумерології», розчаровано ствердив Діоталлеві.

«Я? Я в них твердо вірю, вірю, що всесвіт — це чудова гармонія числових відповідностей і що тлумачення числа та його символічна інтерпретація є шляхом вищого пізнання. Але якщо світ, нижчий і вищий — це система відповідностей, де tout se tient , себто все враховується, то природно, що і будка, і піраміда, які обидві є творінням людських рук, несвідомо відтворюють у своїй структурі космічну гармонію. Ці так звані пірамідологи неймовірно складними методами відкривають очевидну істину, набагато старішу і з давен відому. Викривленою є логіка пошуку і відкриття, бо це логіка науки. Логіка мудрости не має потреби у відкриттях, бо вона вже відає. Навіщо доводити те, що й не могло бути по-іншому. Якщо тут є таємниця, вона набагато глибша. Ці ваші автори просто ковзають поверхнею. Гадаю, що оцей ще й повторює всі ці байки про єгиптян, яким була відома електрика…»

«Я вже й не питаю, як ви здогадалися».

«Бачите? Вони задовольняються електрикою, наче якийсь там інженер Марконі. Менш дитинячою була б гіпотеза про радіоактивність. Це цікаве припущення, яке, на відміну від електричної гіпотези, могло б пояснити славнозвісне прокляття Тутанхамона. Як єгиптянам удавалося піднімати камені на піраміди? Вони піднімали брили електричними розрядами, чи примушували їх літати за допомогою ядерного розпаду? Єгиптяни відкрили спосіб усувати силу тяжіння і знали секрет левітації. Ще одна форма енергії… Відомо, що халдейські жерці керували священними машинами за допомогою самих звуків, що священики Карнаку та Фів звуком свого голосу могли розчиняти навстіж двері храму — а про що ж інше свідчить, подумайте самі, легенда про Сезаме, відчинись ?»

«А отже?» поспитав Бельбо.

«У тому й уся заковика, друже мій. Електрика, радіоактивність, атомна енергія — справжній утаємничений знає, що це метафори, поверхові прикриття, загальноприйняті побрехеньки, щонайбільше жалюгідні замінники якоїсь сили, прадавньої і забутої, яку втаємничений шукає і колись таки пізнає. Може, слід іще згадати», він якусь мить повагався, «про теллюричні течії».

«Про що?» не пам’ятаю вже, хто з нас трьох запитав це.

Альє здавався розчарованим: «Бачите? Я вже сподівався, що серед ваших клієнтів є хтось, хто міг би сказати мені щось цікавіше. Але бачу, вже пізно. Гаразд, друзі мої, наш договір укладено, а решта — то все просторікування старого вченого».

Поки він стискав наші долоні, увійшов покоївник і шепнув щось йому на вухо. «A-а, моя люба приятелька», сказав Альє, «Я геть забув. Попросіть її хвилинку почекати… ні, не у вітальні, в турецькому салоні».

Люба приятелька, мабуть, добре знала будинок, бо була вже на порозі кабінету і, в півтіні дня, що вже закінчувався, навіть не поглянувши на нас, попрямувала до Альє, кокетливо погладила його по обличчі й сказала: «Симоне, ти ж не примусиш мене чекати в передпокої!» То була Лоренда Пеллеґріні.

Альє легенько відсторонився, поцілував їй руку і сказав, вказуючи на нас: «Моя люба, моя мила Софіє, ви знаєте, що ви завжди бажана гостя у кожному домі, який ви осяваєте своєю присутністю. Але я мусив попрощатися з цими гістьми».

Лоренца помітила нас і зробила радісний жест привітання — я не пам’ятаю, щоб я будь-коли бачив її здивованою або збентеженою будь-чим. «О, як чудово», сказала вона, «ви теж знайомі з моїм другом! Якопо, як справи». (Вона не спитала, як справи, це було сказано в дійсному способі).

Я побачив, як Бельбо зблід. Ми попрощалися, Альє висловив свою радість із приводу того, що ми теж із нею знайомі. «Я вважаю нашу спільну приятельку однією з найприродніших істот, яких я будь-коли мав радість пізнати. У своїй свіжості вона втілює, дозвольте мені цю фантазію старого вченого, Софію, вигнану на цю землю. Але, моя мила Софіє, мені не вдалося вчасно попередити вас, що обіцяне свято відкладається на декілька тижнів. Я у відчаї».

«Байдуже», сказала Лоренца, «я почекаю. Ви йдете до бару?» запитала, точніше звеліла, вона. «Гаразд, я побуду тут півгодинки, я хочу, щоб Симон дав мені одного зі своїх еліксирів, вам би їх покуштувати, — але він каже, що вони лише для вибраних. Тоді я наздожену вас».

Альє посміхнувся з виглядом поблажливого дядечка, запросив її сісти і провів нас до дверей.

Ми знову опинилися на вулиці й вирушили моїм автом у напрямку до Піладе. Бельбо німував. Ми не розмовляли всю дорогу. Але за прилавком бару довелось розбити чари.