Умберто Еко - Маятник Фуко

Була вже восьма година, Лоренца не приходила, хоч обіцяла, перед Бельбо стояло його п’яте джин-мартіні.

«Надійшов 1943 рік. Одного ранку дядько Карло зайшов до нас, поцілунком розбудив мене і сказав: хлопче мій, хочеш знати найбільшу новину року? Скинули Муссоліні. Я так ніколи й не зрозумів, чи це завдало дядькові Карлові болю. Він був винятково чесним громадянином і державним службовцем. Якщо він і страждав, то не говорив про це і продовжував керувати податками для уряду Бадольйо [145] уряд Бадольйо — П’єтро Бадольйо (1871–1956) — маршал і політик. У липні 1943 р., після падіння режиму Муссоліні, король призначив Бадольйо прем’єр-міністром Італії; новий голова уряду підписав перемир’я з союзниками й оголосив війну Німеччині. . Відтак прийшло восьме вересня, місцевість, де ми мешкали, підпала під владу Соціальної Республіки, дядько пристосувався й до цього. Він почав збирати податки для Соціальної Республіки. А тим часом Аделіно Канепа вихвалявся своїми зв’язками з першими партизанськими угрупованнями, там, у горах, і обіцяв помсту в научку всім. Ми, діти, ще не знали, хто такі партизани. Про них розповідали різні байки, але ніхто їх не бачив. Оповідали про одного ватажка бадольянців, такого собі Терці (то був, звісно, псевдонім, як то було тоді заведено, і дехто говорив, що він узяв його від Терці із коміксів, друга Діка Блискавки), колишнього сержанта карабінерів, який у перших боях проти фашистів та есесівців втратив ногу, а тепер командував усіма загонами на пагорбах навколо ***. І тоді трапився отой неприємний випадок. Одного дня партизани з’явилися в селі. Вони зійшли з пагорбів і вешталися вулицями, ще без визначених одностроїв, з голубими хустинками, пускаючи автоматні черги в небо, аби заявити про свою присутність. Новина поширилася селом, усі замкнулися вдома, адже не було ще відомо, що вони за люди. Тітка Катеріна висловила певні побоювання, але зрештою ці люди вважалися друзями Аделіно Канепи, або принаймні Аделіно Канепа вважався їх другом, — вони ж не зроблять дядькові нічого поганого! Але вони таки зробили. Нам повідомили, що коло одинадцятої години група партизанів з націленими автоматами ввійшла до податкової контори, заарештувала дядька і повела його у невідомому напрямку. Тітка Катеріна впала на ліжко і з її рота потекла білувата піна. Вона заявила, що дядька Карла, мабуть, убили. Досить одного удару кольбою рушниці по голові, де в нього була ота підшкірна пластинка — і він помре. Почувши крики тітки, прийшов Аделіно Канепа з жінкою та дітьми. Тітка почала кричати, що він юда, що це він виказав дядька партизанам, бо той збирав податки для Соціальної Республіки, Аделіно Канепа присягався всім, що було для нього найсвятіше, що це неправда, але видно було, що він таки почував себе винним, бо занадто багато патякав довкруги. Тітка прогнала його. Аделіно Канепа заплакав, почав благати мою матір, пригадав їй, як він відступав їй кроля чи курку за сміховинну ціну, моя мати замкнулася в гордій мовчанці, тітка Катеріна далі пускала білувату піну. Я плакав. І врешті, після двох годин агонії ми почули крики і з’явився дядько Карло на велосипеді, ведучи його однією рукою, наче повертаючись із прогулянки. Він одразу помітив метушню в садку і з кам’яним обличчям запитав, що трапилось. Він ненавидів трагедії, як і всі люди в наших сторонах. Він увійшов до будинку, підійшов до стражденного ложа тітки Катеріни, яка все ще дригала своїми худими ногами і запитав її, чому вона така схвильована».

«Що ж трапилось?»

«А трапилось те, що, вочевидь, до партизанів Терці дійшли таки теревені Аделіно Канепи, вони побачили в дядькові Карлові одного з місцевих представників режиму й заарештували його, щоб дати научку всьому селу. Вуйка Карла повезли на вантажівці за село, і він опинився перед Терці, який виблискував воєнними нагородами, з автоматом у правій руці, а лівою спирався на милицю. І дядько Карло — я не думаю, що то була хитрість, то був інстинкт, звичка, лицарський ритуал — став струнко і доповів про себе — майор альпійських стрільців Карло Ковассо, інвалід і ветеран війни, срібна медаль. Терці теж виструнчився і представився — Ребауденґо, старший сержант королівських карабінерів, командир ба- дольянської бригади імені Беттіно Рікасолі, бронзова медаль. Де, запитав дядько Карло? А Терці, наче то він мусить доповідати, відповів: Пордой, пане майоре, висота 327. Хай йому біс, сказав дядько Карло, я був на висоті 328, у третьому полку, Сассо-ді-Стрія! Битва у день сонцестояння? Авжеж, битва сонцестояння. І обстріл П’ятипалої гори? До дідька, як же мені не пам’ятати. А та багнетна атака у навечір’я дня святого Криспіна? Чорт забирай! Словом, ось така розмова. Тоді, один безрукий, другий безногий, обидва водночас зробили крок уперед і обнялися. Терці сказав йому: бачите, пане майоре, нам сказали, що ви збираєте податки для фашистського уряду, який є прислужником загарбників. Бачите, командире, сказав йому дядько Карло, у мене є родина і я дістаю платню від центрального уряду, а цей уряд такий, який є, і не я його вибирав, що б ви зробили на моєму місці? Любий майоре, відповів йому Терці, на вашому місці я зробив би те саме, але постарайтеся принаймні збирати ті податки загайніше, зволікайте з цим. Постараюся, сказав йому дядько Карло, я нічого не маю проти вас, ви теж сини Італії і доблесні бійці. Гадаю, вони порозумілися тому, що обидва вимовляли слово „Батьківщина“ з великої літери. Терці наказав дати майорові велосипеда, і дядько Карло повернувся. Аделіно Канепа не показувався кілька місяців. Ну от, не знаю, чи духовне лицарство — це щось подібне, але безперечно існують узи, які залишаються і які здатні долати бар’єри партій та фракцій».