Умберто Еко - Маятник Фуко

«Дивовижно», сказав він, простягаючи мені руку, «ми сусіди вже так давно, а по-справжньому знайомимося в надрах землі, на відстані тисячі миль від домівки».

Ми обмінялися кількома принагідними фразами. Я мав враження, що він чудово знає, чим я займаюся, а це немало, оскільки точно цього не знав навіть я сам. «Що привело вас до технічного музею? Адже у вашому видавництві, як мені здається, ви займаєтеся більш духовними речами».

«А звідки ви знаєте?»

«Ну», він зробив невиразний жест, «люди балакучі, а у мене чимало відвідувачів…»

«Хто ж ходить до опудальника, пробачте, до набивача опудал?»

«Багато хто. Ви скажете, як кажуть усі, що це досить рідкісне ремесло. Але клієнтів не бракує, і вони найрізноманітніші. Музеї, приватні колекціонери».

«Мені не часто доводилося бачити опудала тварин у помешканнях», сказав я.

«Ні? Залежно до яких помешкань ви ходите… Або до яких пивниць».

«Хіба опудала тварин тримають у пивницях?»

«Дехто так. Не всі вертепи розігруються при денному, чи то при місячному світлі. Я не довіряю таким клієнтам, але що вдієш, робота… Я не довіряю підземеллям».

«І тому ви прогулюєтесь по підземних ходах?»

«Я їх досліджую. Я не довіряю підземеллям, але хочу їх зрозуміти. А можливості невеликі. Ви мені скажете, є римські катакомби. Але там нема таємниці, там повно туристів та ще й нагляд Церкви. Паризька каналізація… Ви там були? Її можна відвідати в понеділки, в середи, а ще в останню суботу кожного місяця, увійшовши з Пон-де-ль’Альма. Але це теж туристичний маршрут. Звичайно, в Парижі теж є катакомби та підземні печери. Не кажучи вже про метро. Ви були колись на рю Лафайєт під номером 145?»

«Правду кажучи, ні».

«Це трохи на узбіччі, між Східним та Північним вокзалами. На перший погляд, непримітна будівля. Лише якщо ви придивитесь до неї краще, то побачите, що двері виглядають дерев’яними, а насправді вони з пофарбованого заліза, через вікна видно кімнати, де вже впродовж століть ніхто не мешкає. Там ніколи не буває світла. Але люди проходять повз будинок і ні про що не здогадуються».

«І про що ж вони не здогадуються?»

«Про те, що цей будинок несправжній. Це лишень фасад, оболонка без даху, без помешкань. Він порожній. Це лише вершина комина. Він служить для вентиляції та відводу пари з регіональної мережі метро. І коли ви це зрозумієте, у вас виникає враження, що ви стоїте перед входом до пекла, — якби вам лишень удалося проникнути за ці стіни, ви могли б увійти до підземного Парижа. Мені доводилося проводити довгі години перед тими дверима, вони приховують двері дверей, початковий пункт подорожі до центра землі. Як ви гадаєте, навіщо його зробили?»

«Ви ж самі казали, — для вентиляції метро».

«Для цього вистачило б люків. Ні, сам вигляд цих підземель збуджує в мені підозри. Ви мене розумієте?»

Здавалось, він весь засвітився, коли говорив про пітьму. Я запитав, чому в нього виникають підозри щодо підземель.

«Та ж тому, що якщо Володарі Світу існують, вони мусять перебувати лише під землею, — це істина, про яку багато хто здогадується, але мало хто наважується висловити. Можливо, єдиним, хто насмілився висловити це відверто, був Сент-Ів д’Альвейдр. Ви його знаєте?»

Можливо, я чув його ім’я від якогось із дияволістів, але точно я не пам’ятав.

«Це той, хто розповів нам про Аґарттху, підземний престол Царя Світу, окультний центр Синархії», сказав Салон. «Він не боявся, почував себе у безпеці. Але всі ті, хто відкрито пішов за ним, були усунені, бо забагато знали».

Ми вирушили галереєю, і пан Салон говорив до мене, кидаючи вздовж неї неуважні погляди, позираючи на бічні відгалуження тунелів, на нові колодязі, немов шукаючи у півтіні підтвердження своїх підозр.

«Чи запитували ви себе коли-небудь, чому в минулому столітті всі великі новочасні метрополії поспіхом кинулися будувати метрополітени?»

«Щоб розв’язати транспортну проблему. Хіба ні?»

«Коли не було автомобільного руху, а лише карети? Від людини вашої кмітливости я очікував проникливішого пояснення!»

«А ви його маєте?»

«Можливо», сказав пан Салон, і здавалось, що він каже це із зосереджено-відсутнім виразом. Але це було лише його манерою обривати розмову. І справді, він похопився, що йому треба йти. Тоді, потиснувши мені руку, він затримався ще на секунду, ніби йому випадково спало щось на думку: «До речі, той полковник… як його звали, той, який кілька років тому приходив до видавництва „Ґарамон“, аби поговорити з вами про скарб тамплієрів? Ви більше нічого про нього не чули?»