Умберто Еко - Маятник Фуко

«Але… він говорив це серйозно?» поспитав я.

«Гадаю, він розумів цю історію буквально. Спершу ми вважали його фанатиком, а потім зрозуміли, що він натякав — можливо, своїм, мрійницьким способом — на окультний напрям історії. Хіба не кажуть, що історія — це кривава й абсурдна загадка? Це неможливо, мусить бути якийсь план. Треба, щоб був якийсь Розум. Саме тому впродовж століть люди, не позбавлені проникливости, роздумували про Володарів чи Царя Світу, може, не як про фізичну особу, а як про роль, колективну роль, цілу вервечку тимчасових утілень Постійного Наміру. Щось, із чим безперечно перебували в контакті великі священичі та лицарські ордени, які вже не існують».

«Ви в це вірите?» спитав Бельбо.

«Невідомих Зверхників шукають навіть люди, більш урівноважені, ніж Сент-Ів».

«І знаходять?»

Альє добродушно засміявся, ніби сам до себе. «Чого були б варті Невідомі Зверхники, якби вони дозволили знайти себе першому-ліпшому? Панове, мусимо працювати. Я маю ще один рукопис, і за щасливим збігом це якраз трактат про таємні товариства».

«Чогось вартий?» запитав Бельбо.

«Куди там. Але для „Мануціо“ цілком годиться».

Одного дня я помітив пана Салона в дверях його робітні. Раптом у сутінках мені здалося, що він ось-ось закричить совою. Він привітався зі мною, як зі старим другом, і запитав, як там справи. Я зробив невиразний жест, усміхнувся йому і попростував геть.

Мене знову вразила думка про Аґарттху. Ідеї Сент-Іва, як їх описав Альє, могли бути привабливими для дияволістів, але не непокоїли. А в Мюнхені у словах та в обличчі Салона я відчув якийсь неспокій.

І тому, виходячи, я вирішив зазирнути до бібліотеки і пошукати Місію Індії в Європі .

У залі каталогів та біля столу замовлень, як звичайно, панувала товкотнеча. Попрацювавши ліктями, я заволодів потрібною шухлядкою, знайшов шифр, заповнив бланк і підійшов до бібліотекаря. Він із задоволенням, як це буває в бібліотеках, повідомив мені, що ця книжка на руках. Але саме в той момент я почув за спиною голос: «Ось вона, я щойно її приніс». Я обернувся. То був комісар Де Анджеліс.

Я впізнав його, а він упізнав мене — занадто швидко, як на мою думку. Я бачив його в обставинах, які для мене були виняткові, а він бачив мене в ході рутинного розслідування. Окрім того, у часи Арденті я носив рідку борідку і трохи довше волосся. Яке гостре око!

Невже він тримав мене під наглядом, відколи я повернувся? А може, він просто фізіономіст, адже поліціянти мусять плекати дух наглядання, запам’ятовувати обличчя, імена…

«Пане Казобоне! Бачу, що ми читаємо ті самі книжки!»

Я простягнув йому руку: «Тепер я доктор, уже віддавна. Не виключено, що я подам на конкурс, щоб вступити до поліції, як ви мені порадили того ранку. І тоді мені видаватимуть книжки в першу чергу».

«Вистачить приходити першим», сказав він мені. «Але книжку я вже повернув, ви зможете взяти її пізніше. А тепер дозвольте, я пригощу вас кавою».

Це запрошення мене збентежило, але відмовитися я не міг. Ми присіли в одному з поблизьких барів. Він запитав, чому це я цікавлюся місією Індії, а мені кортіло відразу ж спитати, а чому цим цікавиться він, але я вирішив спершу прикрити собі тили. Я сказав, що продовжую гаяти час на дослідження тамплієрів: а тамплієри, згідно з фон Ешенбахом, полишають Європу і подаються до Індії, а дехто каже, до царства Аґарттхи. Тепер настала його черга відкрити карти. «До речі», запитав я його, «а чому цим цікавитеся ви?»

«Ну, знаєте», відповів він, «відколи ви мені порадили цю книжку про тамплієрів, я розпочав підчитувати дещо на цю тему. А, як ви справедливо завважили, від тамплієрів до Аґарттхи переходиться автоматично». В десятку. Тоді він додав: «Я жартую. Ця книжка була мені потрібна з інших причин. Бо»… Він завагався. «Словом, коли я не на службі, я вчащаю до бібліотек. Аби не стати машиною, аби не залишитися безмозким поліцаєм, дивіться самі, яка формула люб'язніша. Але розкажіть мені про себе».