Умберто Еко - Маятник Фуко

«Отже, все в порядку».

«Якби-то. А ось інше відкриття. Синархія — це змова міжнародних технократів. Це стверджує 1960 року такий собі Віймаре у книзі Чотирнадцята змова 13 травня . Техносинархічна змова прагне дестабілізувати уряди, а щоб зробити це, вона провокує війни, підтримує і підбурює путчі, спричиняє внутрішні розколи в політичних партіях, сприяючи міжусобицям… Ви впізнаєте цих синархістів?»

«Боже мій, це ж ІДМК, Імперіалістична Держава Мультинаціональних Корпорацій, саме про них говорили Червоні Бригади кілька років тому…»

«Точна відповідь! А тепер, що робить комісар Де Анджеліс, коли йому трапляється десь посилання на синархію? Питає поради у доктора Казобона, спеціаліста від тамплієрів».

«А я кажу, що існує таємне товариство з відгалуженнями у всьому світі, яке плете змову, щоб поширювати чутки про існування всесвітньої змови».

«Ви жартуєте, але я…»

«Я не жартую. Спробуйте погортати рукописи, які приходять до „Мануціо“. Але якщо вам потрібне реалістичніше тлумачення, це схоже на анекдот про заїку, який каже, що його не взяли диктором на радіо, тому що він не член партії. Завжди існує потреба приписувати комусь власні невдачі, диктатури завжди знаходять якогось зовнішнього ворога, щоб єднати своїх прихильників. Як казав один чоловік, для кожної складної проблеми існує просте вирішення, і воно хибне».

«А якщо я знайду в поїзді бомбу, загорнену в летючку, в якій йдеться про синархію, мені що, задовольнитися констатацією факту, що це просте вирішення складної проблеми?»

«Як-то? Ви знаходили в поїздах бомби, які… Ні, вибачте мені. Справді, мене це не повинно обходити. Але тоді чому ви зі мною про це говорите?»

«Тому що я сподівався, що ви знаєте більше, ніж я. Тому що, можливо, я відчуваю полегшу, бачачи, що й ви не можете зібрати всього цього докупи. Ви кажете, що вам доводиться читати занадто багато творів божевільців, і вважаєте це марнуванням часу. А я ні, для мене твори ваших божевільців — „ваших“, тобто нормальних людей — дуже важливі. Можливо, твір якогось божевільця може пояснити мені, як міркує людина, що підкладає під поїзд бомбу. Чи ви боїтеся стати поліційним інформатором?»

«Ні, слово чести. Зрештою, шукати ідеї в каталогах — це мій фах. Якщо мені трапиться відповідна інформація, я згадаю про вас».

Підводячись, він мимохідь кинув останнє запитання: «А серед ваших рукописів… ви ніколи не знаходили якийсь натяк на ТРЕС?»

«Що це таке?»

«Не знаю. Це, мабуть, якась спілка або щось подібне, я навіть не знаю, чи вона справді існує. Я чув про них, і вони спали мені на думку з приводу божевільців. Вітання вашому другові Бельбо. Скажіть йому, що я зовсім не стежу за вами, я просто займаюся паскудним ремеслом, а найгірше те, що воно мені до вподоби».

Повертаючись додому, я запитував себе, хто з нас більше скористав із цієї зустрічі. Він розповів мені цілу купу речей, я ж йому — нічого. Якщо бути підозріливим, можна припустити, що він узяв у мене щось, про що я й не здогадувався. Але підозріливість призводить до психози синархічної змови.

Коли я розповів про цей епізод Лії, вона сказала мені: «Як на мене, він був щирий. Він просто хотів відвести душу. Гадаєш, що у поліційному управлінні він знайде когось, хто слухатиме його, коли він запитує, чи Жанна Канудо була правою чи лівою? Він хотів лише зрозуміти, чи це він нічого не тямить, чи ця історія справді надто складна. А ти не зумів дати йому єдиної правильної відповіді».

«А вона є?»

«Звичайно. Тут нема що розуміти. Синархія — це Бог».

«Бог?»

«Авжеж. Людство не може стерпіти думки, що світ з’явився випадково, через помилку, лише тому, що чотири безмозкі атоми зіштовхнулися на мокрому шосе. А тому треба знайти космічну змову, Бога, янголів або дияволів. Синархія виконує ту ж функцію, лише у зменшених масштабах».

«То я повинен був пояснити, що люди підкладають бомби під поїзди, тому що шукають Бога?»

«Можливо».

Була осінь. Одного ранку я пішов на вулицю Маркезе Ґвальді, бо мені треба було запитати дозволу пана Ґарамона замовити за кордоном деякі кольорові репродукції. У кабінеті пані Грації я помітив Альє, який нахилився над каталогом авторів «Мануціо». Я вирішив не турбувати його, бо запізнювався на зустріч.

Закінчивши розмову про справи, я запитав Ґарамона, що робить Альє у приймальні.

«Це геній», сказав мені Ґарамон. «Це людина надзвичайної проникливости і вчености. Одного вечора я привів його на вечерю з деякими нашими авторами, і він зіпхнув мене до ролі статиста. Що за дар конверсації, що за стиль. Джентльмен старого покрою, великий пан, тепер таких не знайдеш. Яка ерудиція, яка вченість, скажу більше, яка поінформованість. Він розповідав надзвичайно дотепні анекдоти про людей, які жили сто років тому, присягаюсь вам, ніби він був особисто з ними знайомий. І знаєте, на яку думку це навело мене, коли я повертався додому? Він з першого погляду сфотографував моїх гостей, він знав їх уже краще від мене. Він сказав мені, що ми не маємо сидіти й чекати, аж автори Розкритої Ісіди нагодяться самі. Даремна праця, й рукописи треба читати, а зрештою, невідомо, чи вони будуть готові брати участь у видатках. А в нас же є ціла золотоносна жила, яку можна використати: каталог усіх авторів „Мануціо“ за останні двадцять років! Розумієте? Ми пишемо до тих наших старих, славних авторів, або принаймні до тих, які придбали також залишок, і кажемо: любий добродію, ви знаєте, що ми розпочали серію видань, присвячених таємним наукам високої духовности? Чи не хотіли б ви, як автор такого калібру, зробити спробу проникнути в цю невідому землю і так далі, і тому подібне? Кажу вам, він геніальний чоловік. Думаю, він хоче запросити нас усіх у неділю ввечері. Він хоче завезти нас до одного замку, цитаделі, скажу більше, до однієї розкішної вілли в околиці Турину. Здається, там відбуватимуться надзвичайні речі, якийсь ритуал, відправа, шабаш, на яких хтось добуватиме золото чи живе срібло чи щось подібне. Це цілий іще не відкритий світ, любий Казобоне, хоч ви знаєте, що я живлю якнайбільшу повагу до тої вчености, якій ви присвячуєтеся так пристрасно, а навіть дуже, дуже задоволений з нашої співпраці — авжеж, знаю, той невеличкий фінансовий ретуш, про який ви мені натякали, я не забуваю, ми повернемося до нього у свій час. Альє сказав мені, що буде також ота пані, ота вродлива пані — може, не стільки вродлива, скільки цікава, дуже оригінальна, щось є у її погляді — ота приятелька Бельбо, як же її зовуть…»