«Покажи, покажи!» вигукнула Лоренца, плескаючи в долоні й по-котячому наближаючись до шафи.
«Зупинися», сказав Бельбо. «Нема чого показувати. Я сам сюди більше не зазираю. У кожному разі, після смерти я прийду і все спалю».
«Сподіваюся, тут водяться привиди», сказала Лоренца.
«Тепер так. У часи дядька Карла ні, то було дуже веселе місце. Все дуже по-сільському. Тепер я приїжджаю сюди саме тому, що тут панує ідилія. Як чудово працювати увечері, коли в долині брешуть пси».
Він показав нам покої, де ми мали спати: мені, Діоталлеві та Лоренці. Лоренца оглянула покій, торкнулася старого ліжка з великою білою ковдрою, понюхала простирадла і сказала, що їй здається, наче вона перебуває в якійсь бабусиній розповіді, бо вони пахнуть лавандою. Бельбо зауважив, що це неправда, це лише запах вологи, Лоренца відповіла, що не важливо, а відтак, прихилившись до стіни, легко виставляючи вперед стегна й лоно, ніби збираючись змагатися з фліппером, запитала: «Я спатиму тут сама?»
Бельбо подивився убік, з того боку були ми, тоді він подивився в інший бік, відтак вирушив у напрямку до коридору, кажучи: «Про це ми ще поговоримо. В будь-якому разі ти матимеш пристановище тільки для себе». Ми з Діоталлеві вийшли і почули, як Лоренца питає, чи вона його осоромила. Він сказав, що якби він не дав їй кімнати, вона б сама запитала, де, на його думку, вона має спати. «Я зробив перший хід, і в тебе нема вибору», говорив він. «Який хитрющий!» сказала вона, «то я й буду спати у своїй кімнатці». «Спи де хочеш», сказав Бельбо роздратовано, «але вони приїхали сюди працювати, ходімо на терасу».
І ми взялися за роботу на великій терасі, де була влаштована альтанка, перед нами стояли свіжі напої і багато кави. Міцні напої було відкладено до вечора.
З тераси було видно Брікко, а під пагорбом Брікко — велику неприкрашену будівлю з двором і футбольним полем. Усе це було всіяне барвистими фігурками — дітей, як мені здалося. Бельбо пояснив: «Це місія селезіян. Саме тут дон Тіко вчив мене грати. В оркестрі».
Я пригадав собі сурму, від якої Бельбо відмовився, після того, як вона цілу ніч мріялася йому уві сні. Я запитав: «На сурмі чи на кларнеті?»
На мить його охопила паніка: «Звідкіля ви… А, справді, я розповідав вам про свій сон і про сурму. Ні, дон Тіко вчив мене грати на сурмі, але в оркестрі я грав на бомбардоні».
«Що то за штука — бомбардон?»
«Старі історії з дитинства. Нумо до роботи».
Але поки ми працювали, я бачив, що він часто кидає погляд у бік місії. У мене було враження, що він говорив про інші речі лише щоб мати змогу дивитися туди. Іноді він переривав дискусію: «Тут, унизу, відбулася одна з найшаленіших стрілянин кінця війни. В *** налагодилося щось на зразок угоди між фашистами та партизанами. Навесні партизани сходили вниз і займали село, а фашисти їх не чіпали. Фашисти не були з цих сторін, а партизани всі були місцеві хлопці. У випадку сутички вони вміли знайти шлях поміж рядками кукурудзи, у гаях, серед огорож. Фашисти отаборилися в містах і виїжджали звідти лише на облави. Взимку партизанам було важко перебувати на рівнині, ніяк було заховатися, на снігу тебе було видно здалеку, і з кулемета тебе можна поцілити й за кілометр. Тоді партизани піднімалися на вищі пагорби. Там вони знали всі стежини, доріжки і схованки. А фашисти контролювали рівнину. Однак тієї весни ми були напередодні визволення. Тут усе ще перебували фашисти, але вони не насмілювалися, гадаю, повертатися до міст, бо відчували, що остаточний удар буде завданий саме там, як це й сталося коло двадцять п’ятого квітня. Між фашистами та партизанами виникла, мабуть, певна домовленість, партизани чекали, вони не хотіли сутичок, відчуваючи певність, що невдовзі щось станеться, вночі Радіо Лондон передавало дедалі втішніші новини, почастішали спеціальні повідомлення для бригади Франкі — завтра знову задощить, дядько Петро приніс хліба, і тому подібне, можливо, ти, Діоталлеві, їх чув… Словом, виникло, мабуть, якесь непорозуміння, партизани зійшли вниз, коли фашисти ще не вирушили, і от одного дня моя сестра сиділа на терасі й увійшла досередини, щоб сказати, що там двоє бігають наввипередки з автоматами. Ми не здивувалися, то були хлопчиська, і одні, і другі, які намагалися розігнати нудьгу, граючися зі зброєю; одного разу жартома двоє пустунів вистрілили по-справжньому, і куля врізалася у стовбур дерева, на який спиралася моя сестра. Вона цього навіть не помітила, це нам розповіли сусіди, і відтоді їй було наказано, що коли вона бачить, як двоє граються з автоматами, вона повинна тікати геть. Вони граються знову, сказала вона, увійшовши, щоб показати, яка вона слухняна. І того дня ми почули першу автоматну чергу. А за нею почулася друга, третя, потім їх було багато, лунали сухі рушничні постріли, тра-та-та автоматів, кілька дещо приглушених вибухів, можливо, від ручних гранат, і врешті — звук кулемета. Ми зрозуміли, що це вже не ігри. Проте ми не встигли обмінятися думками з цього приводу, бо вже не чули своїх голосів. Бух, бам, бум, тра-та-та. Ми причаїлися під умивальником, я, моя сестра і мама. Тоді через коридор приповз дядько Карло і сказав, що ми тут надто на виду, ми повинні йти до них. Ми перемістилися в інше крило, де плакала тітка Катеріна, тому що бабуся була поза домом…»
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу