Юрій Даценко - Пастка для різника

– Та шо йому, убивцеві клятому, станецця?! – цьвохнуло десь у юрбі. Натовп схвально загув, захвилювався, кілька разів хлюпнувши об хвилерізи поліціянтів.

– Нічого поки не торкатись, – Яків нарешті погамував дрож у голосі й роззирнувся навколо. – Хто за головного?

– Я, пане докторе! – до Якова приступив опецькуватий поліціянт.

– Я проситиму вас нічого тут не чіпати до прибуття фотомайстра.

– Фотомайстра? – опецькуватий витріщився на Якова, наче той замість оглядати тіло раптом пішов навприсядки. – Це ж іще навіщо?

– Це також розпорядження пана поліцмейстера.

Опецькуватий лише зачудовано гмикнув, провів п’ятірнею по вусах і махнув рукою, що, певно, мало означати згоду. Принаймні жодних заперечень від нього не пролунало.

Намагаючись не наступити ненароком на якийсь важливий слід, Яків наблизився до трупа. Обережно відгорнув волосся з обличчя й ужахнувся блідій, аж синюватій, шкірі на тонкій вилиці.

– Горло, падлюка, перетяв, – хекнув опецькуватий.

Яків обстежив край моторошної рани, а потому застиглу лівицю. Праву руку, підвернуту під тіло, обдивитися не зміг: не хотів зрушувати труп із місця до його фотофіксації. Фото могли допомогти виявити деталі, які полегшать слідство.

У серце встромилася шпичка. А що тут полегшувати, коли вбивця – оно він? Яків знову зиркнув на Миколашку. В голові не вкладалося, що підліток, який нещодавно солов’єм заливався про близьке весілля… Стривай! Яків смикнувся, ніби хапнув рукою приску, тоді підскочив до Миколашки й витягнув із його застиглих пальців фотокартку.

Так, це була саме та світлина із візитівкою «Фотографії Юргілевича», на котрій Яків уже мав нагоду бачити Миколашчину пасію.

– Ні, ні, тільки не це… – Не зважаючи на будь-які сліди, він метнувся до тіла, упав навколішки, безнадійно забруднивши коліна, й обіруч підняв голову нещасної, боячись угледіти знайоме обличчя. Потрібно було докласти зусиль, аби зрозуміти, що красуня з фотокартки й ось ця зламана лялька – одна й та сама дівчина, проте дива не сталося: поряд із непритомним Миколашкою лежало тіло його коханої.

– А хай йому… – не стримався Яків. Опецькуватий поліціянт виріс поруч.

– Що трапилося, пане лікарю?

– Це його… наречена, – він мотнув головою на хлопця.

– Побий мене Матір Божа, – крізь зуби процідив опецькуватий. – Ви впевнені?

– Так, – Яків незграбно обтрусився. – Я знаю і жертву і, – він завагався, – вбивцю. Тобто із жертвою не знайомий особисто, але на фотокартці бачив саме з його рук.

Яків пошукав поглядом світлину. Закривавлений прямокутник подав один із поліціянтів.

– Яшо-о! – здалека долинув знайомий голос. – Яшо-о! Ти тут?

– Йоська! – Яків схопив за рукав опецькуватого. – Накажіть пропустити!

Опецькуватий кивнув двом поліціянтам, і людське море знову розступилося, утворюючи вузький прохід, якраз такий, аби в нього міг протиснутися Большаков із фотографічним апаратом на плечі та ящіркою шмигнути Йоська. Спроба останнього не вдалася: за мить малі ноги прудко замиготіли у повітрі, позаяк їхній власник повис у руці знайомого ще зрання поліціянта.

– Куди намилився, наче голий до бані?

– Й-йа-а-ш!.. – пручався Йоська. – Ну, скажи йому.

– Усе правильно, – Яків зумисне затулив від малого місце вбивства. – Ти все зробив правильно, але це видовище не для дитячих очей.

– Гаразд, – буркнув малий.

– Я обіцяю, що вдома відповім на всі твої запитання, а поки, благаю, біжи геть, домовилися?

Йоська мовчки кивнув і, для годиться, шморгнув носом, проте іскорки в очах виказували, що Яків дібрав потрібний ключ.

– Із чого починати? – подав голос Большаков. Зовсім блідий, він намагався не зупинятися поглядом на тілі.

– Із загального плану. А тоді мене цікавитимуть деталі, що пов’язані безпосередньо із жертвою.

Большаков голосно ковтнув слину:

– Ох, устряв же я…

– Вважай, я цього не чув, – шепнув йому Яків, підступаючи впритул. – Ти сам напросився, тож тепер не задкуй.

Большаков, немов перед стрибком у воду, набрав повні груди повітря, а тоді, зціпивши зуби, заходився поратись біля апарата. Яків повернувся до тіла й ненароком повів очима на стіну будинку, до якої жертва майже торкалася головою.

– Архипе! Підійти з апаратом сюди!

Большаков незлобливо вилаявся й акуратно підняв важкеньку машинерію.

– Мені потрібно фото ось цього.

– Стіни? – здивувався Большаков.

– Не зовсім, – Яків не відривав уважного погляду від стіни. Нефарбована темна цегла, на перший погляд, була звичайнісінькою, та придивившись, Архип зі свистом утягнув повітря крізь зуби.