Юрій Даценко - Пастка для різника

– Як же це, Карле Івановичу?

Фельдшер стенув плечима та відвів очі, наче соромлячись того, що дізнався про Миколашку одним із перших.

– До Кам’янця можна й не їхати, – порушив мовчанку чийсь голос. Яків покрутив головою у пошуках його власника, аж доки не помітив молодого корнета з перебинтованою головою. Той стояв, прихилившись до одвірка, й, очевидно, чув усю розмову.

– Ви про що, пане Романовський?

– Кажу, до Кам’янця можна не гнати. До поштової контори треба. Телеграму в Кам’янець ударити, та й по всьому.

Яків просяяв на обличчі, обмірковуючи корнетові слова.

– У мене там навіть знайомець гарний є – Іван Восходов, – правив далі молодик. – Телеграму відправити – справа кількох хвилин! На поліційну управу адресуємо. Ви ж тепер, Якове Соломоновичу, не абихто, а головлікар. Кам’янецька управа не відмовить!

– А що? Можна спробувати! Зробимо так. Ольго Харитонівно, видайте панові корнету одяг. Юхиме, бікіцер летите обидва до пошти й разом зі знайомцем пана Романовського строчите телеграму на адресу Кам’янецької поліційної управи з терміновим проханням відшукати нам Амвросія Михайловича Штоффа, колезького асесора, дійсного головного лікаря… і так далі, офіційно та чітко. Підписуєш моїм іменем і чинами-регаліями. Зрозумів?

– Що ж незрозумілого, Якове Соломоновичу?

– Стривай, – Яків метнувся до кабінету й видав Юхимові гроші. – І без перемоги не повертайся!

Візник вдавано козирнув, на мигах показав корнетові, що чекає на нього надворі, й хряснув дверима.

– Може, й мені виділите яких срібняків, Якове Соломоновичу? Здоров’я поправити, бо зовсім охляв тут.

Яків вирячився на зухвалого молодика: хоч він і усвідомлював, що той жартує у звичній для нього манері, проте сьогоднішній день гумору аж ніяк не сприяв.

Невдовзі знадвору долинув виляск віжок, Юхимове: «н-но, рідненька!» й оглушливий корнетів свист, яким він вітав весняний день. У коридорі ж запало напружене мовчання, що його порушив Плейшнер.

– Що з тілом робитимемо, Якове Соломоновичу?

– Я вже думав про це, Карле Івановичу. Доведеться йти з поклоном до Деревоєда й напрошуватися в його аптечну льодовню.

– Гадаєте, дозволить?

– Може відмовити й матиме на те повне право. Але я спробую. Та передусім побіжу до в’язниці.

Хто й чому вирішив збудувати тюремний замок у центрі Проскурова, серед житлових будинків і магазинів, знали, певно, лише архівні документи. Самі ж мешканці ставилися до похмурої будівлі, обведеної високим муром, без особливої опінії. Щоправда, коли б хто призначив зустріч «біля тюремного замку», то почув би у відповідь здивоване:

– А хіба у Проскурові є замок?

Замком споруда йменувалася також тільки на паперах, та ще, може, якийсь залюблений у свою справу архітектор упізнав би у прямокутникові стін «зразковий проект повітового тюремного замку», рекомендований до кам’яного увіковічнення у багатьох містах і містечках імперії.

Хоча дорога до в’язниці зайняла якусь дещицю часу, під ворітьми довелося постояти, гримаючи важким кільцем і чекаючи на вартового.

Коли Якову почав уриватися терпець, у брамі прочинилося віконечко й звідти на світ глипнуло почервоніле око.

– Кого там чорти несуть?

– Не надто ласкаве привітання…

– Що-о?

Із голосу Яків здогадався, що вартовий – завсідник найближчого генделика й поціновувач не тільки міцного пійла, а й нагоди добряче почухати кулаки об мармизи колег по пляшці. Час було згадати офіціоз.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.