Юрій Даценко - Пастка для різника

І тоді серед довколишнього галасу Яків вирізнив ледь чутний звук, котрий струснув усе його єство, змусивши шкіру вкритися колючими сиротами. Це було огидне цмокання, немовби хтось довго й нудно перекидає в роті стонадцять разів пережовану їжу.

«Що за?..» – проскочила здивована думка, а тоді закоцюрбле тіло піддалося зусиллям його рук, звільнилось із пастки застиглої в бруді хідника калюжі й перекотилося горілиць. Світ для Якова потемнів.

– Ой, людоньки-и! – надсадно верескнула якась жінка, і саме її голос не дав Якову зісковзнути у прірву забуття. Він заморгав, розганяючи чорні мушки перед очима, та спробував відгородитися від світу, що зменшився до розмірів перехрестя Аптекарської й Купецької. Запала оглушлива тиша, у якій існував один-єдиний звук – бридке цмокання нутрощів, що кривавими кавалками вивалювались із розпанаханого живота.

– Ох-х, – тільки й зронив Яків, убираючи очима жахливе видовище. Він проковтнув клубок, який підкотив до горла, і здивувався власній слабкості, що тут – посеред вулиці – перетворила його із професійного хірурга на манірну дівицю, котру нудить з найменшого приводу.

Найменшого? Розпороте черево викинутої, як ганчірка, під будинок дівчини, – це найменший привід? Яків тернув рукавом по очах, забувши про окуляри, та мало не збив їх додолу. Не розкисати!

В юрбі заголосили жінки. Чоловіки стримували вигуки й лише сикали крізь зуби, бурмочучи прокльони. Поліціянти заозиралися, коли натовп злагоджено шарпнувся геть від страшного видовища.

Зі ступору Якова вивів саме опецькуватий поліціянт.

– Із вами все гаразд, пане лікарю?

– Так, – Яків додав у голос твердості та струснув головою. – Архипе, мені потрібні детальні фото! І без відмовок!

– Зробимо, – Большаков був небагатослівний.

Яків знову схилився над трупом, відчуваючи наплив знайомого спокою, що опановував його перед кожною операцією.

Так краще! Холодна голова, ясні думки й жодних емоцій. Узявшись до тіла, Яків відгородився від світу, де гув натовп, кричали поліціянти й іржали коні. Факт розпоротої черевної порожнини насторожив Якова, проте він не збирався привселюдно проводити огляд нутрощів – усе це буде зроблено в лікарні.

– Пане… – опецькуватий виріс поруч.

– Розпорядіться послати когось до лікарні по візника. Час прибирати тіло.

– Слухаюсь, – козирнув той. До тіла наблизився вусатий поліціянт із бруднуватою рядниною.

– Яшо, у мене все, – озвався Большаков.

– Добре, – Яків зняв окуляри й кивнув вусатому. – Я дочекаюсь візника, а ти можеш бути вільний.

– Фото тобі на коли потрібні?

– Якомога швидше. Треба скласти звіт про огляд тіла на місці злочину. Та й у лікарні, гадаю, вилізе дещо цікаве.

– Ти про що конкретно?

– Поки не скажу. Сподіваюся, нічого незвичного огляд не дасть. Хоча, куди вже незвичніше, посеред міста хтось випатрав людину, наче… – Яків не наважився порівняти дівчину з твариною. – А так зрозуміло, що вбили її на цьому самому місці, й краплини крові на стіні будинку тому перший доказ. А ще підошви її черевичків. Ти, до речі, зафіксував?

– На загальному плані має бути видно, – кивнув Большаков. – А що там із підошвами?

– На них чіткі відбитки крові, в яку жертва ступила носаками. Навіть без налиплої землі, розумієш? Ступила у власну кров й упала. Все!

Большаков невпевнено гмикнув.

– Хоча ні, не все. Я спочатку не помітив, а потім зауважив, що на спині пальто теж мокре від крові.

– І що з того? – з-за спини озвався опецькуватий.

– А те, що якби дівчина впала на землю після удару по горлі, її пальто ніяк не могло б забруднитися зі спини.

– Та й… живіт же… – несміливо додав Большаков.

– Саме до цього я й веду. Тіло поклали на спину, розрізали, а тоді знову перевернули на живіт.

– Навіщо? – не стримався опецькуватий.

– А ось дізнатися це якраз є вашим завданням, – зітхнув Яків.

– Не хвилюйтеся, – опецькуватий посміхнувся й зиркнув туди, де нещодавно сидів непритомний Миколашка. – Зізнання ми вміємо вибивати.

Яків здригнувся, уявивши процес «вибивання».

– Я наполягатиму на моїй присутності під час допитів.

– Будь ласка. Та навіщо воно вам?

– По-перше, я поліційний лікар, а по-друге, підозрюваний працював помічником у лікарні. Кому, як не мені, він розповість подробиці вбивства?

– Нехай буде по-вашому, – опецькуватий махнув рукою на знак згоди.

– Тому дуже прошу, щоби будь-які допити відклали до моєї появи. Після огляду тіла в лікарні я, може, оперуватиму значущими фактами.