Юрій Даценко - Пастка для різника

Видовище спочатку не викликало у нього жодних емоцій. Яків навіть здивувався, що все виявилось отак просто: під стіною на животі лежала дівчина, одягнена у пальто із хутряним коміром, і якби не темна пляма крові, що натекла з тіла та просочилася в землю, з першого погляду неможливо було сказати, що саме трапилося. Напрошувалася невигадлива асоціація, що дівчина просто вклалася перепочити й ось-ось підведеться. І лише вимащена кров’ю лівиця з покорченими у передсмертній агонії пальцями додавала картині жорстокого реалізму. Довге русяве волосся тріпотіло на вітерці, де-не-де залипнувши у моторошну буру калюжу.

Та найстрашнішим було те, що за кілька кроків від трупа, спершись спиною на брудну цеглу стіни, увесь заляпаний висохлою вже кров’ю, сидів закутий у кайданки Миколашка. Його пальці стискали вкритий темними плямами прямокутник паперу – фотокартку.

У Проскурові цвіли абрикоси.

Місто було невеликим і занедбаним. На перше вказував розмір вокзалу й те, що візникові знадобилося лише десять хвилин, аби доправити його до центру, а на друге – височенні кучугури брудного снігу обабіч шляху, низькі закурені будинки та зграя безпритульних псів, які гнали сани незгірше за вовків, допоки візник не розігнав їх нагайкою.

Він і не сподівався, що місто зустрічатиме його оркестром (давно вже звик до невеликих полустанків і порожніх привокзальних майданів), але тутешня пустка та відірваність від світу відчувалися особливо гостро. Так, відірваність від світу! Саме те, що йому було треба, саме те, заради чого він утікав. Може, саме тут він знайде той спокій і прихисток, про який давно мріяв. Може, тут із його голови зникнуть незрозумілі голоси, а із серця – тривога …

Сонний портьє в готелі з крихітним передпокоєм, вузькими сходами й темним коридором, недогарок свічки в номері, котрий спочатку здався йому комірчиною та відрізнявся від господарського приміщення лише вікном. Вузьке ліжко, шафа для одягу та стіл зі стільцем – оце й усе, чим міг потішити готель, бо ті міріади крихітних кровожерливих створінь, які відразу ж накинулися на нього, щойно ліг на нерозстелену постіль, звісно ж, радості не дарували. Довелось удовольнитися обіцянками портьє, що готельна ресторація відкриється за годину, й вийти на похмуру вулицю, аби прогулятися та впорядкувати думки.

Його батьки мусили переселитися до Міста, коли йому не виповнилося й року. Та якимось дивом його дитячий мозок зберіг уривки спогадів про той далекий час і зараз запопадливо підніс їх йому, порівнюючи те, що відбувалося понад два десятиліття тому, і сьогодення. Що ж, спільне справді було. Тоді за вікнами теж лежав сніг і важка вогкість забивала подих … Бруд і сморід – ось і все, що він пам ’ ятав: Місто зустріло його непривітно.

Він брів передсвітанковою вулицею, роззирався навсібіч, намагався прочитати невигадливі вивіски та написи на вітринах, знову видобуваючи із закамарків пам ’ яті потрібні знання та спогади, й відчував, як груди наповнює спокій і незрозуміла сила. Вогке повітря стало тим живильним еліксиром, котрого не вистачало його виснаженому організму.

Там, у великому Місті, він жодного разу не міг вдихнути на повні груди, постійно заходячись кашлем, ніби саме повітря було просякнуте отрутою, що чорними вервечками висотувалася із безлічі димарів. Але тоді, коли він ще був таким малим, що не знав про існування димарів, а поруч були батьки й життя лише починалося, звикнути можна було до всього. Якби одного разу замість двох пар рук не зосталась одна. Той, чиї руки були грубішими й від кого не пахло молоком, одного разу щез і більше не з ’ являвся. Після цього почалися кошмари.

Він струснув головою. Спогади назавжди лишаться з ним. Пошматовані, уривчасті, з вихопленими миттєвостями, що застрягли в мозку.

Кошмари завжди починались однаково, там – за брудною шматою запиначки, що відгороджувала його закапелок від решти кімнатки, де вони жили вдвох із мамою. Мама …

– Пане, не бажаєте чудово зустріти день? – від жіночого голосу, який висмикнув його з пелени спогадів, він аж підскочив. Навпроти стояла дівчина й запитально вглядалася в його обличчя.

– Ну, зрозумій ти, усе дуже просто, – від збудження Большаков підхопився зі стільця. – Ми якраз про це балакали! Клепка у твого хлопця випала: він нафантазував собі подружку. Коли ж чергову фантазію вбив собі в голову чи з клієнтом свою пасію вгледів, то й порішив її!