Юрій Даценко - Пастка для різника

– То хлопець мені збрехав?

– Та ясна річ! Я з ним особисто не знайомий, аби судити отак, але поміркуй сам – навіщо таким дівчаткам якийсь там Миколашка? Тим паче – одружитися?

– Дивно… Дуже дивно. Може, він видає бажане за дійсне?

– А я почім знаю? То вже тобі дізнаватися.

– Так-так, дізнатися не завадило б, – Яків зробив паузу. – І знаєш, що ще? Коли я запропонував йому привести свою наречену до мене, він запевнив, що вона поїхала до батьків, і натомість показав фотокартку. Тоді я не надав цьому значення. А ось зараз мені це здається дивним.

– Та бреше він! – виголосив остаточний вердикт Большаков. – Утямив своєю недалекою макітрою, що та зустріч неможлива, і почав вигадувати казна-що. Небавом він тобі наплете ще щось, аби тільки не зізнаватися, що те все купи не тримається.

За кілька хвилин друзі розпрощалися. Большаков довго тис Якову руку, дякуючи за сміливу й таку важливу для нього розмову із поліцмейстером, а також просив обов’язково тримати його в курсі справи щодо «весілля».

Яків пообіцяв і заглибився в темінь Набережної, простуючи манівцями додому.

Дивно, але до сьогодні він ніколи не думав про повій їхнього міста, хоча й знав, що від часу розквартирування у Проскурові військових частин жриць кохання у місті дедалі більшало. Знайти дівчину можна було на будь-який «смак» – від найдешевших (на Заваллі) до «еліти» (на перехресті Олександрівської й Аптекарської та у згадуваному вже салоні мадам Беті).

З голови не йшов образ Миколашки й те, як ніжно він ховав за пазуху фото дівчини у білій сукні та капелюшку. Чи було воно справжнім, чи хлопчина просто вигадав собі кохання? Може, Ольга Харитонівна мала рацію?

Крізь сон Яків почув, як рипнули сходи й у двері обережно постукали.

– Вейзмір, кого там дідько так рано несе? – кривлячись зі сну, простогнав Яків. Кімнатку заливав ніжний рум’янець: певно, сонце щойно зійшло.

– Стукай гучніше, – почулося з-за дверей. Потому пролунало голосне «гуп!» і писк Йоськи.

– Йосько, шлепар малий, вуха пообриваю, – деручи рота в позіхах і натягаючи кальсони, крикнув Яків.

– Яшо, біда! – малий, збадьорений його голосом, затарабанив у двері, наче навіжений.

Серце закалатало десь у горлі. Тремтячою рукою Яків повернув ключа, й до кімнатки першим влетів Йоська, а за ним ступив поліціянт, від шинелі якого все ще несло свіжістю вулиці та міцним духом тютюну.

– Яків Соломонович Ровнєр?

– Так.

– Ага, то все правильно, – поліціянт козирнув і зиркнув на ходики. – Збирайтеся, у мене наказ по вас зайти. Терміново. Маєте п’ять хвилин.

Йоська злякано охнув, і Яків заспокоїв його владним рухом.

– Ви поясните, що сталося?

– З управи по вас послали, пане Ровнєр. Скоєно вбивство. Збирайтеся швидше.

– Так-так! – заметушився Яків, намагаючись не робити зайвих рухів, аби не гаяти дорогоцінного часу.

За кілька хвилин він одягнувся, вхопив похідний саквояжик і слідом за поліціянтом збіг униз сходами.

– Стривайте! – він наздогнав пристава й ухопив його за плече. – По Большакова послали?

– По нашого писаря, чи що? А на біса? Там і без нього є кому працювати. Поквапмося, пане лікарю.

Яків лише відмахнувся та кинувся до кухні, де сидів наляканий Йоська.

– Йосько! Миттю, ноги – на плечі й лети на Старобульварну, п’ятнадцять. Квартира… Холєра, квартири я не знаю! Знайдеш Архипа Большакова. Нехай хапає апарат і поспішає на перехрестя Аптекарської та Купецької.

Без зайвих слів Йоська зістрибнув з лавки й метнувся в запічок по кашкет. Яків слідом за поліціянтом вискочив у ясний і погожий ранок.

– Уже відомо, що трапилося?

– Та відомо. Що там невідомого. Одначе звеліли по вас послати, бо, кажуть, там є по вашій частині робота.

– Хто жертва? – Яків спробував заспокоїтися, проте думки скакали, мов сполохані пострілом дикі кози.

– Хвойда, прости Господи, – перехрестився поліціянт. Яків сіпнувся від раптового посмику в серці й зачепився чоботом за грудку. – Та я багато не знаю, пане Ровнєр. Хіба що вбивцю затримали там же, на місці. Над трупом і сидів. Словом, самі все побачите.

Яків пришвидшився й незабаром розчув гамір натовпу та вигуки поліціянтів. Попри ранню годину, біля будинку на розі Купецької й Аптекарської юрмився народ, лунали приглушені зойки та бідкання.

– Пропустіть! Ану, пропустіть! – на повні груди гаркнув поліціянт. Натовп заметушився, розступився, і Яків на мить заплющив очі в передчутті неприємного видовища. За час практики він звик до вигляду нутрощів, зламаних кісток, які стирчать крізь прорвану шкіру, саден, опіків і ран, але наразі вагався, як зреагує на те, що нутрощі просто валятимуться посеред вулиці, ніби викинутий непотріб, чи тіло зламаною лялькою лежатиме у багні, а не на операційному столі, запнутому білосніжною тканиною.